Платон - Бенкет (вид. 2-ге, випр., білінгва)

ἀλλ’ αὐτὸ τὸ θεῖον καλὸν δύναιτο μονοειδὲς κατιδεῖν) [211е2-5]. Дійсний спосіб вжито лише в недоконаному виді, що передає незакінченість дії; абсолютні конструкції мають виразний відтінок умовності при всій своїй багатозначності; при цьому об'єкт пізнання — ідея прекрасного — виступає у знахідному відмінку, що якнайкраще підходить для вираження повної апатії (ἀπάθεια) об'єкта — краси в собі, цілком трансцендентної світові божественної Ідеї. З її боку — жодного кроку назустріч люблячому Красу і Мудрість єству. З перспективи античного світогляду, в досконалого буття не може бути жодного «прагнення», «потреби в чомусь». Про цю обмеженість, що виявляється в різних формах грецької метафізики, пише Макс Шелер у праці До феноменології і теорії симпатії. Див.: М. Scheler. Zur Phänomenologie und Theorie der Sympathiegefühle. Halle 1913. У праці Любов і пізнання М. Шелер вказує на особливість платонівського Ероса: він є прагненням від «нижчого» до «вищого», від «незнання» до «знання», від «недосконалого» до «досконалого», від «небуття» до «буття». Див.: М. Scheler. Liebe und Erkenntnis. München 1970, c. 8.

91

З огляду на цей доречний жест Алківіада, пише П'єр Адо, «діалог Платона можна було б назвати судом Діоніса». Див.: Р. Hadot. Excercices spirituels, с. 137. Пор. також: Η. Н. Bacon. Socrates Crowned // The Virginia Quarterly Review 35 (1959) 415–430.

92

Ці риси властиві й Сократові. В історично сформованому уявленні його постать виразно карикатурна [Theaet. 143е; Xen., Symp. 4, 19], але водночас приваблива, навіть магнетична. Про античні скульптурні зображення Сократа у вигляді сатира див.: Р. Zanker. The Mask of Socrates: The Image of the Intellectual in Antiquity. Berkerly 1995, c. 32–40.

93

Марсієва гра на авлосі змушує забитися кожне серце: все живе довкола впадає в екстаз космічного захоплення й подиву водночас і красою, і потворністю; зникає навіть відмінність між смертю і життям. Пор.: Verg., Ecloge VI, 27–30.

94

Щодо інтерпретації цього уривка див.: Э. Р. Доддс. Греки и иррациональное, с. 144–145.

95

П'єр Адо вважає іронію риторичною фігурою, яка визначає сам спосіб ведення сократичного діалогу. У Сократа εἰρωνεία полягає у вживанні слів і проголошенні висновків, що їх він насправді сподівається почути з уст співрозмовника. Це — гра, в якій за позірною поверховістю думки і вислову приховано глибоке розуміння та істинну мудрість. Див.: Р. Hadot. Excercices spirituels, с. 107–108. Про Сократову іронію див. також: G. Vlastos. Socrates: Ironist and Moral Philosopher. Cambridge 1991, розд. 1; A. Nehamas. The Art of Living: Socratic Reflections from Plato to Foucault. Berkeley 1998, c. 46–98.

96

Див.: Xen. Mem. I, 2, 24; Климент Александрійський згадує, що Алківіад у пору своєї юності служив моделлю для статуй Гермеса [Clem. Alex., Protr. 53].

97

Poteidaia // Die Neue Pauly-Enzyklopädie der Antike, t. 10. Stuttgart 2001, c. 230–232.

98

Йдеться про вміння зберігати і розвивати контакт з людьми, хай якими несвідомими, зауважує П'єр Адо. Своїм великим педагогічним талантом Сократ засвідчує, що непростими стежками іронії та використанням апорії можна стимулювати формування справді екзистенціалістської свідомості. Це є тим паче можливим, якщо до всіх цих способів ведення розмови долучити ще й потужну силу Ероса. Сократ не знає наперед продуманої системи навчання: вся його філософія — це безупинна духовна вправа, спосіб життя, активна рефлексія, жива свідомість. Див.: Р. Hadot. Excercices spirituels, c. 116.

99

Сатирову драму не треба ототожнювати з жанром сатири, що і свою форму, і назву завдячує римлянам. Сюжети сатирових драм часто були наслідуванням якоїсь частини трилогії, висвітлювали якусь подію в її сюжеті з комічного боку.

100

На цю тему див.: A. Lesky. Die tragische Dichtung der Hellenen. Göttingen 1956, c. 7–8; M. Pohlenz. Die griechische Tragödie. München 1954, c. 9-38; M. Соневицький. Історія грецької літератури, т. 1. Рим 1970, с. 619–638.

101

Див. згадку про це в Ксенофонта: Xen., Mem. I, 10; Xen., Oecon. XI, 15.

Коментарі

1

172а2 Мабуть, невипадково Аполлодор, чиїми устами Платон розповідатиме про бенкет у Агатона, розпочинає діалог анонімним зверненням. У такий спосіб Платон створює для читача особливу ситуацію, де кожен може відчути себе учасником розмови і скористати з неї.

2

172а3 Фалери — гавань поблизу Атен на південно-західному узбережжі Егейського моря.

3

172а7 Аполлодор — персонаж діалогу, від чийого імені здійснюється розповідь про бенкет; один із учнів та духовних послідовників Сократа (див. прим. 173d).

4

172b1 Агатон (бл. 447–405 рр. до Р. X.) — грецький трагік, відомий своїм модернізаторським впливом на розвиток жанру античної трагедії і становлення новоаттіцької драми. За свідченням Арістофана, славився «жіночою» вродою і манірністю [Aristoph., Thesm. 191–192, 200–201, 130-131].

5

172b1 Алківіад (бл. 459–404 рр. до Р. X.) — атенський державний діяч і полководець, зажив слави винятково обдарованого і водночас скандального політика. З іменем Алківіада — від 420 р. до Р. X., коли його вперше було обрано стратегом, — пов'язані основні події Пелопоннеської війни. Постать яскрава і авантюрна, приваблива і водночас нестерпна для впливового кола громадян, які постійно відчували небезпеку стати жертвою його амбіційних політичних планів і підступів. Вродливий, багатий, красномовний і бистрий на розум Алківіад постійно кидав виклик атенському суспільству: його часто можна було побачити в товаристві п'яних молодиків, про його любовні пригоди по місту ходили анекдоти. Вбирався екстравагантно: часто в багряні одежі, які зазвичай любили носити жінки. Помірковані й поважні атенські громадяни обурювались його непередбачуваними витівками, зверхнім ставленням до законів і висміюванням звичаїв. Мав заздрісників серед впливових державних діячів, які боялися зростання його популярності у війську й серед громадян. Здається, внаслідок політичної інтриги Алківіадових недругів, його перед самою виправою на Сицилію звинуватили в оскверненні статуй Гермеса та в профанації елевсинських містерій, що їх він, нібито за свідченням очевидців, спародіював у себе вдома в товаристві ще кількох п'яних друзів. Почуття до нього в народі влучно висловив Арістофан у Жабах: «[Місто його] бажає, і ненавидить, і прагне знов» [Aristoph., Ranae 1425]. Якщо ж говорити мовою історичних фактів, засвідчених головно в творах Ксенофонта й Плутарха, то слід зазначити, що атенці не раз вибирали Алківіада стратегом, не раз засуджували на смерть, а потім знову