Arachne - Втрачені в космосі , Arachne

- Час? — здивовано перепитав Стівен, його брови здійнялися. - Ти зараз серйозно? Ми опинились у смертельній пастці на невідомій планеті, а ти хочеш обговорити філософію?

Аеон знизав плечима, намагаючись зберігати зовнішній спокій.

— Хіба це не найкращий момент для таких роздумів? Коли як не зараз замислитися над тим, що є час? - Він усміхнувся. — Ми завжди сприймаємо його як даність. Але що, якщо ми, по суті, не рухаємось у часі, а стоїмо на місці, а саме час тече крізь нас?

Настала довга пауза. Всі переглядалися, ніби не знаючи, що відповісти, поки нарешті не пролунав задумливий голос Селени:

— Якщо час рухається крізь нас, тоді ми просто пасажири, захоплені його потоком. Без можливості звернути убік або зупинитися. Але… — Вона насупилась, обмірковуючи щось. — Чому ми тоді так часто згадуємо минуле чи заглядаємо у майбутнє? Хіба не намагаємося таким чином керувати часом?

— Можливо, — вставив Максвелл, поправляючи окуляри, — наше сприйняття часу лише ілюзія, необхідна для розуміння реальності. Що, якщо час – не лінійно? Що, якщо всі наші спогади, всі мрії та події існують одночасно?

Брукс пирхнув, схрестивши руки на грудях.

— Нісенітниця! — у його голосі знову почувся виклик. — Навіщо це взагалі обговорювати? Що нам дасть знання про природу часу? Ми застрягли на планеті, яка збирається вбити нас. Нам не потрібні міркування, нам потрібний план.

- Не обов'язково, - м'яко заперечила Селена, задумливо дивлячись на свої долоні, ніби бачила на них відблиски минулих років. — Іноді, коли ми розмірковуємо про такі речі… це допомагає відволіктися. Немов знайти відповідь на щось значніше. А якщо думати ширше… хіба це не дає нам хоч якоїсь влади над хаосом?

- От і я про те, - кивнув Аеон. — Ми думаємо, що діємо тепер, але кожен наш вибір і кожне рішення формують майбутнє. Але що, якщо час взагалі не піддається контролю? Ми думаємо, що можемо щось змінити, але все вже зумовлено? Що, коли кожен наш крок — лише повторення того, що було?

— Чи це означає, що ми повинні просто сидіти і чекати? — Марія зітхнула, підперши голову руками. — Ми нічого не можемо змінити, все вже вирішено, і жодних зусиль не допоможуть? Тоді… тоді навіщо взагалі щось робити? Чому б не здатися?

Стівен глянув на неї, і в його погляді відобразилося щось нове — не надія, а скоріше внутрішній виклик. Він відкрив рот, але потім, трохи подумавши, вирішив не поспішати.

— Я думаю… — почав він повільно, — що час — це лише одна зі сторін, яких ми торкаємось, але не розуміємо. Знаєте, начебто це стара картина, надто складна для нашого сприйняття. Бачу лінію тут, іншу там… Але вся картина залишається прихованою від нас.

Аеон кивнув, немов схвалюючи ці слова.

- Саме. І що ми тоді? Прості штрихи на полотні? Чи пензель, який сам малює цю картину?

— Це змушує замислитись, — подав голос Максвелл, його погляд був кудись спрямований за межі печери. — Я іноді думаю, яке наше місце у цьому Всесвіті. Ми, люди, такі тендітні, такі нікчемні на тлі зірок. Але в той же час ми нескінченно вперті у своєму прагненні до пізнання. Ми прагнемо усвідомити те, що неможливо осягнути. А чи це потрібно? Може, наше місце залишатися в невіданні?

- Може, - задумливо відповів Аеон. — А може наша роль — шукати, навіть якщо шлях веде у прірву. Хто знає? Ми так мало знаємо про цей всесвіт. І тим більше про планету, на якій опинилися.

— То що тоді таке? - Запитала Селена, її очі заблищали від живого інтересу. — Просто потік, який ми не можемо контролювати? Чи щось значніше?

- Не знаю, - Аеон усміхнувся, але в його очах блиснуло світло. — Але це байдуже. Головне – продовжувати рухатися. Іноді нам просто треба вірити, що час це наш друг, а не ворог. І тоді… можливо, воно нам допоможе.

— Навіть якщо на нас чекає забуття? — тихо промовила Марія.

— Навіть якщо так, — твердо відповів Аеон. — Принаймні ми не здамося. Чи не опустимо руки. Не перестанемо боротись. Тому що, навіть якщо час наш ворог, ми повинні вчепитися в нього зубами і не відпускати до останнього.

У печері знову настала тиша, але тепер вона була іншою — більш насиченою, обволікаючою. Немов кожен з них зрозумів щось нове про себе та навколишній світ.

— А я завжди думала, що час це просто лінійка, — несподівано подала голос Марія, трохи посміхнувшись. — Один день за іншим, без пауз та перерв.

— Лінійка… — Максвелл тихо засміявся. — Але що, коли ця лінійка, згорнувшись, утворює коло?

— Або спіраль, — додав Стівен.

— Чи нескінченну лінію, яка перетинає сама себе? - задумливо простягла Селена.

Всі засміялися, і напруга, хоча б ненадовго, розчинилася в їхньому легкому сміху.

- Думаю, ми ніколи не дізнаємося відповіді, - нарешті сказав Аеон. — І в цьому і є вся краса. Ми залишаємось частиною цієї великої загадки, яку намагаємось розгадати. Це робить нас… людьми.

Він замовк, і його команда, хоч і не повернулася до спокою, здобула щось більше — спільну мету. Навіть якщо їм не вдасться зрозуміти природу часу або визначити своє місце у величезному Всесвіті, вони могли залишатися разом.

Раптовий сполох світла пронизав напівтемряву печери, розливаючись навколо м'якими, майже невагомими хвилями. Спочатку світло здалося слабким, наче неяскрава зірочка на нічному небі, але поступово його інтенсивність наростала, заповнюючи собою весь простір. Промені ніби оживали, виходячи від капсули, де лежала Кейла. Біло-блакитне сяйво нагадувало пульсуючі частоти — воно то затихало, то знову наростало, і щоразу його міць ставала все сильнішою.

Аеон миттю насторожився, відчувши, як холодний піт проступив на лобі. Він повільно ступив до капсули, не зводячи погляду з її прозорої поверхні. Світло вагалося, ніби намагаючись пробитися крізь щільну оболонку, розриваючись на сотні тонких ниток і вигинів, які повільно перетікали один одного. Хвилі світла пульсували, наче відгукуючись на ритм чийогось далекого дихання.

— Що… що це? — ледве чутно сказала Марія, її голос тремтів від хвилювання і страху. Усі присутні завмерли, приголомшені побаченим. Ніхто з них не міг пояснити, що відбувалося, але кожен відчував — це було щось інше, щось, що виходило за межі звичного.