Julia Shperova - Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova

- Тут вже давно нікого нема, - зауважив брат, вказуючи на незайманий сніг. - Вже більше трьох-чотирьох седмиць щонайменше.

- Можливо, всі просто перебралися до міста. Ти ж казав, що Прешен тут зовсім поруч. 

- Казав…але…Вони мали б захищати підхід до башти. А тепер будь-хто може…

Він не закінчив свою думку і продовжив ходити від домівки до домівки. І більше і більше хмурився. Тут і там було розтрощено вікна і двері у колись гарних, розмальованих квітами і бджолами будиночках. 

- Ходімо до дому старости ще заглянемо.

Я слушно покрокував за братом. І зупинився на місці, щойно побачив розтрощену вщент будівлю. Брат зробив знак залишатися на місці і зайшов всередину один, проте дуже скоро покликав мене. Я пробрався між уламків і швидко дістався брата. Він стояв посеред гарної колись хатинки, наразі розтрощеної. Видовище було ще тим. Рушник зі знаками Ір’є лежав на підлозі, брудний, замазаний у попелі і бруді. Всі меблі було потрощено, посуд побито, і на стінах був надпис попелом.

- Що там написано?

- “Невірні”. Склавінською. Дивно.

Перша думка що спала мені: Це все Священний Вогонь! Хто ж ще!

- Це ж вони зробили, святці ці зі своїм темним вогнем, еге ж? І Беата казала…

Але брат похитав головою, не погодившись зі мною:

- Ні. Раматр не діє так…прямо. І вершники Раматру мчали на північ, не на південь. Вершники…святці ніколи не їздять верхи, тільки ридванами, а ось їх гінці - так. До того ж вони за словами Беати були тут п’ять днів тому, а не п’ятнадцять. Ні, це ніяк не Раматр знищив це місце. Але хтось хоче щоб усі навколо так думали.

- Хто, усі?

- Не знаю. Прешенці, наприклад, вони ж бо найближчі до цього місця, - припустив брат. - Хоча Раматр і без того вміє собі ворогів наживати.

- Але чому?

- Розділяй і пануй. Якщо думатимуть на Раматр, то не помітять справжнього ворога. Чи, принаймні, не одразу помітять. А коли помітять, то буде вже запізно.

Ворон залетів разом із нами до будиночка і голосно каркнув.

- Гадаю, наш приятель зі мною згоден. 

Ми обережно вийшли назовні і вдихнули чисте повітря. Завія трохи вщухла, заспокоївся і вітер, проте вечір вже ступив на ці землі. Брат на мить занурився у думки, наче не міг вирішити як вчинити. Потім скомандував:

- За мною, подивимося, чи залишилося щось у місцевих амбарах.

Ми знайшли витягнуті будівлі амбарів доволі швидко. Виглядало так, наче їх хтось намагався підпалити, але ті не повністю зайнялися вогнем і частково встояли. До мене дійшов дивний запах, нудотно-солодкого попелу.

Тієї ж миті брат зробив знака не наближатися.

- Malgrё! Не ходи туди! - і додав трохи згодом. - Тепер ми знаємо де ділися усі мешканці.

Я втомлено опустив голову на груди, витяг з-під одягу амулета і стис у руці. Заплющив очі і промовив молитву Ір’є. Брат зробив те саме. 

Згодом він підвівся і зауважив:

- Дивно, що в окрузі не видно жодного гуля. Хоча…для них може бути ще трохи засвітло. Забираємося звідси. Треба встигнути до Прешена до того як зійде місяць, подивимося що робиться у Нагірянщині.

Я навіть не встиг сказати не навроч, як до нас долинуло гарчання і виття. Брат витяг меча, не клінувши оком. Я підняв арбалета і націлив у бік, звідки доносилися звуки. До них додалися скрегіт і скавчання. 

- Може здичавілий собака чи…

- Тихо, - скомандував Родосвіт, обережно і безшумно рухаючись у бік амбару, за яким чулося гарчання. Мої ж ноги приросли до землі, але арбалету я не прибрав.

Крок, ще один. Родосвіт наближувався до амбару і зазирнув одним оком у напіврозчинені двері. Так само обережно він повернувся до мене і відібрав арбалета, залишивши удвох з захалявником, з якого наразі мені не було жодного зиску. 

Брат закопирсався в торбах, дістаючи флягу, подаровану йому ворожбитами. Він відкоркував її і запустив у неї бовти: по одній, аби тільки змочити вістря. Я нарахував вісім бовтів. Тож, проти нас було вісім ворогів. 

- Хто там? - наважився спитати я одними губами, коли Родосвіт подивився на мене, той лише покивав головою і знаком велів сховатися за деревами. Як би мені не було моторошно і хотілося сховатися якнайдалі, я не зрушив з місця. Стис губи, вперив погляд у брата, наче казав мене звідси ти не змусиш піти.

Родосвіт тільки похитав головою, я зрозумів це як роби що хочеш. І він одразу пішов трохи не навпочіпки назад, до гарчання і скуління, тримаючи напоготові арбалета і той маленький камінчик, з якого брат видобував вогонь. Мені вдалося роздивитися той камінчик, і виявилося, що то була крихітна коробочка з маленьким колесом, і коли брат проводив по тому колесу, звідти сипалися іскри. У будь-яку іншу мить я б вже попросив аби мені дали торкнутися тієї коробочки, але тоді я просто радів, що в Родосвіта був якийсь план. 

Брат щез у тіні амбару, а мене почало трусити. Зір сам прийшов до мене, варто було тільки вдивитися у напівзруйновані стіни. Там, серед горілих дошок і залишків тіл селян, в які я намагався не вдивлятися, нишпорили пси. Чорний, брудний і довгий міх змерзся бурульками, довгі лапи згиналися на всі боки, від чого мене затрухало ще сильніше. А потім я побачив їхні ікла і - найстрашніше - червоні очі, що виблискували у темряві амбару аж занадто зловісно.