Андрій Анатолійович Кокотюха - Вигнанець і чорна вдова

з хати. Не вгадаю хіба, чим ти взяв брата із сестрою, як змусив їх випити отруту.

— Значить, мало часу провів у нашій чудовій родині, — реготнув Марко. — Теж мені, хитра наука. Кожному запропонував миритися. Не повіриш, те саме що Василеві казав, що Варці. Однаковими словами. Мовляв, пора сім’ї нарешті забути про чвари й триматися купи, інакше та зайда, вдовиця розпусна, усе до рук прибере. Далі пропонував мирову випити. Хе-хе, Базиля довго просити не треба. Важливо вибрати момент, підсунути... Варка безсоромна щось та й відчувала, косувала підозріло. Але на цікавості зіграв. Ми ж із сестричкою, фараоне, ніколи разом отак, інтимно, приватно й не балакали жодного разу. З Машкою, думаю, ясно все. Ти не на своє прибіг, тож дістав за кумпанію. Я втомився, пане Чечель.

У кам’яній тиші підземелля клацнув зведений курок.

— Чекай, — зупинив Платон. — Не пояснив, навіщо тобі батькові мільйони.

— Не мені! — Марко тупнув ногою. — Я говорив, тобі крізь вуха пролетіло! Мільйони, нажиті чужою працею й потом, підуть на благо тих, хто століттями гнув спини за копійки! Були достойні багаті люди, які підтримували нашу революцію! Савва Морозов, мільйонщик, грошей не шкодував!

— Погано скінчив ваш Морозов. Застрелився, — зауважив Чечель.

— Письменник Максим Горький, знаний у Європі, на свої гонорари відкрив школу для робітників у Італії! Там учать людей нового світу, світу без таких, як мій батько!

— Ти теж школу зібрався заснувати?

— Як успадкую гроші — усе можна! Сьогодні я дав волю тим, хто служив тут, у цьому замку! Так, я дозволив людям розійтися по домівках! Тепер вони вільні!

Платон уже не думав, що Марко фон Шлессер може чимось здивувати.

— Чекай... Ти вигнав людей, які мали роботу? Ти забрав шматок хліба в тих, хто заробляв його чесною службою? Навіть твій кумир Морозов звільняв не робітників, а майстрів, котрі собі таке дозволяли. Дурню, ти зробив злиднями зо два десятки чоловіків та жінок! У них є сім’ї, тепер вони мусять жебрати!

— Я дав людям волю! — Марко знову тупнув ногою. — Скоро тут, у цьому будинку, легально збиратимуться нові люди. Ті, кому остобрид цей світ жирних ледацюг! Ті, хто незабаром візьме владу до рук! А ще, пане Чечель, на батькові мільйони ми купимо зброю!

— Зброю?

— Багато зброї! Це — зуби революції! Револьвери, гвинтівки, кулемети, бомби! Революція повинна захищати себе!

— Але з твоїх слів випливає — арсенал потрібен для нападу...

— Нам владу не віддадуть! Владу не просять, її беруть! Свободу не дають, її завойовують! Звідси, з цього підвалу, який мусив нагадувати чортів лицарський замок, вийдуть справжні лицарі! Лицарі світової революції!

Нарешті Чечель побачив це.

У світлі смолоскипів під склепінням мурів стояв божевільний.

Марко фон Шлессер уже не мав сил стримувати, приборкувати своє справжнє нутро.

Та й Платонові було вже досить підземних демонстрацій.

Він рвучко махнув правою рукою, виставивши розкритою долонею вперед.

Із рукава вилетів завбачливо приторочений під одягом маленький апаш — кишеньковий револьвер із латунним руків’ям.

Той самий, з дому Івана Захарченка.

Марко не встиг нічого зрозуміти: апаш уже ліг у Платонову долоню.

Палець знайшов спуск.

Куля вилетіла з барабанного отвору.

Луна від пострілу пішла попід склепінням.

Марко, здивований та збентежений, з криком схопився за прострелене праве плече.

Револьвер іще випадав із розкритої від болю правиці, а Чечель уже випускав другу кулю.

Барабан прокрутився.

Куля вразила ліве плече.

Божевільний фундатор революційного повстання впав навколішки, потім завалився на бік.

Крик перетворився на виття.

Почути такі звуки ззовні — привид підземелля, не інакше.

Розділ 29

Вигнанець

Весна 1909 року, Київ, вулиця Миколаївська[53],

готель «Континенталь» — маєток фон Шлессерів

латон з легким уклоном пропустив Марію вперед.

З-за її спини вловив вираз обличчя Захарченка. Вбраний з нагоди в парадну візитку, Іван Макарович підвівся з-за столика назустріч обом. Але на баронесу фон Шлессер, тепер уже законну спадкоємицю мільйонів і особу, яка із чорної вдови перетворилася на жертву свого безумного пасинка, старий сищик не чекав. І, як встиг помітити Чечель, присутність у їхній компанії третьої особи обтяжувала та могла змінити плани.

Адже це Захарченко запросив Платона в ресторан готелю «Континенталь», одне з найкращих місць Києва, де замовив окремий кабінет.

— Марія Данилівна люб’язно погодилася прикрасити наше чоловіче товариство, — промовив Чечель.

— Платон Якович, як завжди, делікатний. Дізнавшись про вашу зустріч, я сама напросилася. Він же, як істинний джентльмен, погодився взяти мене з собою, — усміхнулася Марія, підходячи до столика.

— Мудро вчинив. Я навіть дуже радий бути у вашому товаристві. — Старий сищик поцілував простягнуту руку баронеси.

Чечель відсунув стілець.

Чоловіки присіли після неї.

— Тим більше така нагода: особисто подякувати вам, — повела далі Марія. — Якби не ви, Іване Марковичу, я досі сиділа б у тій жахливій камері. А що було б із нашим спільним другом паном Чечелем — краще не думати.

— Навпаки, мосьпані. Мушу вибачитися: я ж не мав змоги виконати особисте прохання вашого покійного чоловіка.

— Але ваш протеже виявився на висоті.

— Радше, на тій висоті, на яку здатна була піднятися людина в моєму тогочасному становищі, — уточнив Чечель. — Власне, воно тепер не аж так сильно змінилося.

— Знаючи вашу сумну історію, Платоне Яковичу, досі не можу знайти пояснення, чому його превосходительство начальник поліції раптом вирішив узяти участь у вашій долі. Після всього... — мовила Марія. — Може, ви поясните, Іване Макаровичу? Ви напевне знаєте більше.

Захарченко вколов Чечеля поглядом.

— Спершу дамо роботу офіціантам. Та й кухар зачекався.

Замовили кав’яр, тушкованого в білому вині кролика, спаржу. Старий сищик попросив графин горілки, запитально глянув на Марію.

— Бачте, псую чоловічу компанію з її звичками. — Вона вкотре за вечір усміхнулася. — Міцного не вживаю. Замовимо шампанське. І, пане Захарченку, відмови не приймаються. Вечерю оплачую я.

— Дзуськи! — вирвалося в старого сищика. — Пардон, мадам. Так не буде. Я запросив...

— ...лише Платона Яковича, — підхопила баронеса. — Зрештою, я маю повне право відсвяткувати вузьким колом завершення страшної для всіх нас історії. На жаль, Нікі ще не показується на людях. Тиждень пролежав у лікарні, тепер потроху повертається до обов’язків. Не може сидіти без діла, хай навіть обличчя в бинтах.

—