Андрій Анатолійович Кокотюха - Вигнанець і чорна вдова

Пожбурив «сміт-вессон» далеко від себе. Щойно револьвер упав на землю, попереду зринула постать, з обох боків освітлена смолоскипами. Нахилившись, Марко підхопив зброю. Стояв у проході, тримаючи по револьверу в кожній руці.

— Лапи вгору, фараоне! Повільно! Тримай перед собою, щоб я бачив!

Чечель виконав наказ.

Коли пішов на голос, позаду знову повільно опустилася стіна, муруючи Ніколу Садовського заживо.

Платон вийшов у підземелля, освітлене трьома смолоскипами. Вони стирчали на стінах, утворюючи правильний трикутник. Засвітити їх виявилося просто, у Марка це не забрало багато часу. Він стояв, широко розставивши ноги, у центрі невеличкої квадратної зали, гарно освітлений з усіх боків, гордий собою. Довге масне волосся сягало плечей.

— Я, грішним ділом, подумав: то Нікола перуку вдягнув. Не додумався, що ти вдягнув боброве пальто, а патли свої під капелюха не заховав. Я взагалі стаю тугодумом.

— У мене мало часу на тебе, — нагадав Марко.

— Гаразд. — Чечель давно склав думки докупи. — Ти публічно плював на власну родину. Тебе вважали в ній бур’яном. Та викреслити не могли. Є ж якісь принципи, традиції, таке інше.

— Я цього не визнаю. Ми не визнаємо.

— Хто?

— Усі ті, хто дуже скоро створить нове суспільство — без таких, як ти й мої тепер покійні родичі. Правитимуть світом ті, хто працює, а не ті, хто наживається на чужій праці й наймає за нажиті гроші фараонів, своїх сторожових собак. Для них є лише ті закони, які захищають клас експлуататорів.

— Боже, скільки патетики. Стикався по службі з вашою революційною братією. Ви нормально не говорите, як люди, все промовами сиплете. Марку, ти ж зараз не на майданному мітингу чи вашому таємному збіговиську. Гасла анархістів чи подібних до вас типів тут, у підземеллі, ніхто не чує. Хіба щури.

— Таємне скоро стане явним. Нам набридло ховатися!

— Для початку навчись не молоти язиком, а хоч трохи слухати. Бо я тільки почав.

— Закінчуй швидше. Не забивай мою голову!

— Власне, ти ж чудово знаєш усе, про що я збираюся сказати, — мовив Чечель терпляче. — Настав момент, коли тобі знадобилися раптом усі гроші світу. Того світу, який створило кілька поколінь фон Шлессерів. Між іншим, у твоєму родоводі нема янголів із крильцями. Їх нема в жодному родоводі. Проте твої батько, дід та прадід нікого не вбивали. Ті мільйони, на які ти націлився, зароблені клопіткою працею.

— Жоден із баронів не працював ніколи в житті! — вигукнув Марко. — У нашому роду, будь він проклятий, у всіх білі руки! На них горбатяться десятки, сотні пролетарів та селян і отримують за це мізерну платню!

— Ти хочеш стати мільйонером, так само не замастивши рук і не перевтомившись. Зробитися казково багатим, не працюючи жодного дня. Хоча ні, брешу. Руки свої ти таки забруднив: кров’ю батька, брата й сестри.

— Гроші підуть на благородну справу революції! — Марко що далі, то більше накручував себе, поступово збиваючись на істерику. — І не бреши! Я не пустив живої крові жодному з них!

— Звісно, отруїти всіх трьох — лишити руки чистими, — парирував Чечель. — Ти знаєш, як ставилися Василь і Варвара до молодої батькової дружини. Ти знаєш чутки, які супроводжували так звану чорну вдову. Настав час, коли ти написав лівою рукою анонімного листа. Батькові знайомий твій почерк, Ніколі — так само. Ось чому ти старанно змінив його, ще й навмисне знехтував правописом. Ти підгадав момент, коли всі, окрім тебе, зберуться тут на батьків ювілей. І доклав зусиль, аби підігріти напруження. Ти вкотре нацькував брата з сестрою на Марію. Всі присутні були готові до того, що з бароном мусить статися щось погане і дуже скоро. — Платон перевів подих, вловивши, нарешті, увагу й зацікавленість із Маркового боку. — Напередодні ти приїхав сюди і десь зачаївся, намірившись уночі пробратися в дім знайомим тобі з дитинства підземним ходом. Може, скажеш, де ховався?

— Хід виводить до лісу, — просто відповів Марко. — Трохи далі є хутір. Мене знають. Я тицьнув десять рублів дідові з бабою, вони радо пустили панича полежати на лавці у світлиці до вечора. Потім довелося посидіти тут, поки всі вляглися. Задоволений?

— Звісно. Не люблю лишати без відповіді дрібні питання. Далі було так. Серед ночі ти вислизнув із підземелля. Піднявся рипучими сходами на другий поверх. Там тебе чомусь потягнуло в кімнату, де ти провів дитинство й виріс. Убивці сентиментальні, от тільки сьогодні одного такого вбили під час поліцейської облави. До себе не потрапив, бо зачинено. Вирішив не морочитись, пошкрібся до батька. Старий барон погано спав. Не знаю, кого він хотів побачити вночі. Може, Марію. Але твоя раптова поява теж його потішила. Стала несподіваним подарунком на іменини. Батько любить навіть таку дитину.

— І хтось іще говоритиме про сантименти вбивці!

— Ваша нічна розмова була короткою. Ти не планував витратити багато часу. Не важливо вже, що ти йому сказав, аби розхвилювати. Батько попросив ліків, син дав йому отруту. Потім навмисне наробив рейваху. Все мало виглядати саме навмисним убивством. На тебе ніхто не міг подумати, бо тебе ж не було в замку. Прорахувався ти.

— А точніше? От уже ваша фараонська манера — крутити...

— Ти знав, що тебе викличуть. Мабуть, перечекав на тому лісовому хуторі. Склав нехитре рівняння. І дуже приблизно, хоча справді з мінімальною похибкою, розрахував час, який мав минути від моменту, коли тоді відіб’ють телеграму, до моменту, коли ти повинен з’явитися в родинному гнізді зі скорботним лицем. Навіть той факт, що двірник тицьнув тобі її заднім числом, розізливши щирою скорботою, ніколи не сплив би. У розрахунки не входило два моменти. Перший — раптова поява ще одного спадкоємця, який може заявити про права й має для того всі підстави. Друга — моя скромна персона.

— Мені набридає тебе слухати. Ти звичайний хвалько. Приперся в потрібний час у потрібне місце, от і вся робота твоєї проникливої думки.

— І тим не менше я від самого початку крутився в тебе під ногами й змушував нервувати. Хоч ти намагався далі не враховувати мене. Послідовно діяв за власним планом. Виманив Марію з дому від імені Василя. Дуже тонко, філігранно розрахував: побачивши його тіло, вона побіжить не в поліцію, а до Варвари — адже отруєння до останнього мусили лишатися родинною справою, сміттям, яке не можна виносити