Оксана Усенко - Відлуння, Оксана Усенко

Частина 17

Ірада прийшла до тями від того, що її обличчя хтось чи то протирав, чи то облизував. Відкривши очі, дівчина не одразу розібралася де вона знаходиться, бо першою побачила мордочку потчі, яка дивилася на неї круглими зелено-жовтими очиськами.

 — Де це я? — прохрипіла Ірада, намагаючись роззирнутися. Потча злякано відскочила. Дівчина  покрутила головою і виявила, що напівлежить у погнутому кріслі вімана, а сам літальний апарат лежить на боку в якійсь тьмяно освітленій печері. 

Ірада знову повернулася поглядом до потчі, що насторожено сіла неподалік. Це було дитинча. Невеличке, не довше руки Іради і страшенно худе. Коротка світла шерсть, рожевий носик, смішні китички на вушках, м’які лапки з ледь помітними кігтиками. Дівчина ще раз розгублено роззирнулася, намагаючись зрозуміти, як вона опинилася в гостях у гірських потчі (а це явно було дитинча гірської потчі), проте пам'ять чомусь вкривав суцільний туман. Останнім яскравим спогадом була коронація, але навряд чи просто з неї Іраду запхнули у цей віман та викинули в гори. Тим паче, що корони Тріпури на голові Іради не спостерігається. Доторк соранойсі ні з чим не переплутаєш і зараз вона його точно не відчувала. Не відчувала тієї кришталевої ясності думок, що накрила її в момент доторку корони, не бачила тих химерних енергетичних потоків, які немов розкручувалися тоді навколо неї та Правителів…

Коронація — це був останній чіткий спогад Іради, далі пам'ять ніби наштовхувалася на сіру завісу, через що Ірада відчула себе сліпою новонародженою потчею. Це було неприємне відчуття, яке дівчина поспіхом відкинула та почала акуратно звільнятися від залишків механічної системи безпеки, які її утримувала в кріслі. Шалено хотілося пити, тож Ірада в першу чергу потяглася до одного з країв борту, де зазвичай зберігався стандартний аварійний набір. Дістала пляшку з водою, зробила кілька ковтків. Погляд дівчини зупинився на благальних очах потчі. Ірада перевела погляд на воду у своїх руках, на потчу, що не відривала погляду він пляшки та, діставши одну з універсальних мисочок, налила туди трішки води та простягнула тваринці. Умовляти не довелося. Потча кинулася до води й почала жадібно пити. На цей звук за камінням неподалік щось ворухнулось. Ірада придивившись і розрізнила ще одне дитинча. Але те, схоже, було настільки слабке, що підійти не могло. Тим часом перша потча випила всю воду, старанно вилизала мисочку і переконавшись, що більше в ній нічого немає, почала обнюхувати віман. Дівчина взяла мисочку, вибралася з вімана та намотавши на одну руку подол довгої спідниці, покульгала до другої тваринки. Кінцівки рухалися, немов чужі, проте з кожним кроком рухливість покращувалася. Дійшовши до другого потченятка, Ірада обережно присіла, налила ще трішки водички в мисочку, простягнула її тваринці. Потча принюхалася й пожадливо потягнула голову до мисочки і… знесилено булькнуло мордочкою просто у воду.

— Куди? Топитися на радощах не варто, — Ірада поспіхом підняла тваринку за загривок та притримала, щоб та могла попити.

— Схоже, у вашої мами якісь проблеми, — похитала головою дівчина, роздивляючись знесилену тваринку та розуміючи, що жодна потча, а тим паче гірська, (які відомі неймовірно дбайливим ставленням до потомства) добровільно не полишила б дитинчат помирати від спраги. — Хотілося б вірити, що незначні і скоро вона повернеться. І, мабуть, краще після того, як мене знайдуть…

Гірські потчі були великими хижаками, які майже не контактували з людьми. Оселялися вони у місцинах максимально віддалених від людей, а якщо люди раптом таки з’являлися поряд — демонстрували агресію, а потім зникали. Натрапити на одну з таких потч було не найкращою перспективою, особливо без універсальних засобів захисту.

Коли потча напилася, дівчина повільно встала та повернулася до вімана по медичну частину аварійного запасу. Від руху місцями почали кровити численні порізи, тож першим Ірада дістала невеличкий портативний сканер. Він повідомив про внутрішні численні, але незначні, гематоми та тріщину в одній з кісток. Перша потча, яка тим часом старанно злизувала плями крові з сидіння пілота, зацікавлено озирнулася на зблиски сканера й припинивши своє заняття зацікавлено підійшла до Іради. Дівчина вимкнула сканер та почала оброблювати дезинфікатором порізи. Потча обережно потягнулася, понюхала оброблену дезинфікатором ногу й невдоволено чхнула. Позадкувала й ще раз ображено чхнувши, повернулася до попереднього заняття.

— Пощастило мені, що ти ще маленьке і не спробувало відгризти мені якусь кінцівку, доки я була непритомна, — пробурмотіла Ірада, склеюючи краї одного з порізів на плечі та споглядаючи, як пухнасте маля, кинувши голодний, проте насторожений погляд на її рану, повертається до плям крові на сидінні.

На щастя, критичних пошкоджень Ірада не мала, тож досить скоро більш-менш привела себе до ладу та уважніше оглянула віман. На жаль, її перша думка, про те, що він вже нікуди не полетить, підтвердилася. Корпус наче пожувала якась гігантська істота, одного двигуна не вистачало, на панелі керування не працював навіть аварійний маячок, хвостова частина немов відпиляна тупим різаком, а від енергетичної аварійної захисної капсули пілота, яка мала активуватись під час удару, не полишилося й згадки. Датчик в кріслі вімана не те що не показував її заряд, а навіть не світився.  Складалося враження наче цей віман на повній швидкості врізався у скелі та пробивши склепіння печери впав. І лежав тут досить довго, якщо повністю вичерпався заряд аварійної капсули. Але чому не спрацювали стабілізатори та датчики польоту, перешкод? Що могло їм завадити? Тайфун? Блискавка? Але вони б не призвели до одномоментної відмови всієї техніки… То що сталося?  Ірада підняла голову — високо вгорі стіни печери сходилися у формі ламаної зірки, відкриваючи шматок блідо-рожевого неба.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍