Оксана Усенко - Відлуння, Оксана Усенко

 Дівчина ще раз оглянула все й з сумом підбила підсумки. Зв’язку немає, а для виживання наявні медична скринька, невеликий запас води, набір концентратів у аварійному пайку та жмуток в’ялених м’ясних стрічок, які віднайшлися у герметичній упаковці під сидінням (цікаво звідки?). Покрутивши останні в руках Ірада подивилася на нещасних потч, які вже вдвох старанно облизували ледь помітні залишки її крові, та розкрила пакет. Відірвавши два шматки м’ясних смужок дівчина простягнула їх тваринкам, що синхронно озирнулися на звук відкривання упаковки. Потчі спочатку з підозрою обнюхала подане, проте за мить вже вчепилися кігтиками в гостинець та з кумедним ричанням розбіглися. Одна сховалася під віман, інша за найближчий камінь.

Ірада провела їх поглядом та роззирнулася, намагаючись зрозуміти, куди саме вона потрапила. І чому сама? Де незмінні Амар з Махасеном? Мохеджо ж казав, що вони будуть поряд з нею і після коронації. Згадавши, як її обурило та заява Великого декхаї, дівчина криво посміхнулася. Зараз би вона багато віддала, щоб побачити когось з його помічників поряд. Але чому їх немає? І куди вона летіла? Одяг на Іраді явно був не для мандрівки горами. Довга вишукана сукня з відкритими плечами, яка була пошита з безлічі шарів надзвичайно тонкої незнайомої тканини (шарів було близько десяти, проте сукня все одно була напівпрозора), об’ємні прикраси у волоссі, сережки, кольє, браслети, вишукані але, на щастя, зручні черевички.

Значна частина печери губилися в темряві, бо єдиним джерелом світла був пролом над головою дівчини, тому Іраді здалося логічним шукати відповіді на свої питання нагорі. Тим паче, що одну зі стін печери вкривали обнадійливі виступи, якими можна було скористатися для підйому.

Дівчина критично оглянула свою сукню, зібрала й зав’язала на стегнах її подол, заплела розтріпане волосся у косу, яку обмотала навколо голови й закріпила шпилькою, та почала підйом.  Кількагодинний квест виявився значно складнішим, ніж очікувала Ірада, додав їй синців та подряпин, але таки вивів нагору. Втім, побачене не порадувало. Нагорі виявилася майже така ж, хіба що краще освітлена, вузька, затиснута чорними бескидами, вкрита шаром сірого пилу ущелина без жодних ознак життя. Червоне сонце впевнено повзло до зеніту, а обмежений скелями обрій коливався від розпеченого повітря.

— Схоже, не даремно моїх маленьких друзів їх матуся полишила у печері, — пробурмотіла Ірада й раптом усвідомила, що потча, напевно, не лазить до дитинчат прямовисними скелями, а отже десь має бути інший вихід. Дівчина подумки вилаяла себе та витерши піт, що заливав обличчя прислухалася. Навкруги стояла мертва тиша. Навіть свисту вітру не було чути. Від цієї тиші Іраді раптом стало так моторошно, що вона ладна була рибкою стрибнути вниз, попри ризик розбитися. Ледве переборовши дивний напад паніки, Ірада спробувала пояснити це собі раціонально, наприклад тим, що внизу просто прохолодніше. Аргумент був сумнівний, тож допоміг мало. Дівчину буквально затоплювало нестримне бажання стрімголов пірнути в печеру. Ірада  ще раз розгублено обвела поглядом скелі, розуміючи, що варто полишити якийсь знак своєї присутності.  Проте паніка все наростала, заважала думати, тож Ірада просто поспіхом зняла з шиї кольє, відмітивши, що її руки трусяться, та почепила його на один з найближчих, гострих виступів скелі. Блискучі червоні камінці розсипали по темних скелях безліч криваво-червоних сонячних зайчиків.

— Таке, хіба що сліпий не помітить, — пробурмотіла дівчина та ледве тамуючи нераціональне бажання  стрімголов втекти, почала обережно спускатися.

Спуск дався значно важче, проте, що далі дівчина була від поверхні, то швидше вгамовувалася паніка. Торкнувшись ногами дна печери, Ірада вже взагалі не розуміла, що її так налякало. Тиша? Спека? Якась дурня… Дівчина втомлено присіла поряд з віманом. Руки і ноги тремтіли він напруження, тож обстеження печери довелось відкласти. Ірада подумки заспокоювала себе, що це не дуже й необхідно, бо її повинні шукати. Система безпеки зреагує на зникнення сигналу з її браслета, а вона ж нині навіть не маловідомий митець, а дружина Правителів. Тобто шукати її повинні старанно і ледь чи не вся Тріпура.  

Маленькі потчі підійшли до дівчини та почали старанно її обнюхувати, явно сподіваючись отримати ще щось їстівне. Ірада потягнулася до упаковки та дістала ще дві смужки м’яса. Їй їсти не хотілося, а потчі явно не наїлися одним шматочком.

— Тримайте. Принаймні завдяки моїй дурнуватій аварії, ви маєте вечерю…

Тваринки радісно розбіглися з гостинцями. Ірада провела їх поглядом, втомлено посміхнулася та повернулася до залишків вімана. Зняла шматок сидіння пілота та розгорнувши його, як ковдру, на присипаній піском підлозі печери, сіла та втомлено прикрила очі.

— Мене скоро знайдуть. Напевне вже шукають. Треба просто почекати. 

Cергій

Ранок починався важко. Боліла голова, нили м’язи. Це в принципі Сергія не дивувало, бо він половину ночі сидів за компом, намагаючись довести до ума свою розробку, більше засмучувало те, що робота буксувала. Так, частина принесених з видіння ідей вже працювали на фронті, але швидкість їх реалізації та кількість втілення була катастрофічно низькими. Втім, будь-яка швидкість зараз недостатня, адже все це потрібно було у значно більших кількостях і на вчора. А ще Сергія сердило, що не все з задуманого виходило втілити в життя. Дві головні ідеї, які могли були суттєво вплинути на ситуацію, досі полишалися нереалізованими. А час спливав, дозволяючи війні щодня забирати нові й нові життя.