Євгеній Шульженко - Гра почалась ІІ, Євгеній Шульженко

Командир присів біля замку та почав возитись з серцевиною та дротами. За декілька хвилин замок піддався та впав на землю. Розвідники присвиснули та похлопали хлопця по плечу. Степан всміхнувся та потягнув на себе двері. Вони скрипнули але відкрились легко. Дістав ліхтарик та посвітив всередину.

З льоху подув прохолодний вітерець, а ліхтарик освітив земляні сходи вниз. Щоб не займати багато місця, вирішили йти втрьох. Степан пішов першим, за ним Олена та ще одна дівчина. Дійшовши низу, побачили багато полиць та невеличкий парканчик, що розділяв коридор від лотків з овочами.

Знахідка була неймовірна. Гора картоплі, моркви, буряку та редьки. А полиці були заставлені скляними банками з помідорами, огірками, салом та навіть м’ясом. Олена присвиснула таким скарбам та вже розвернулась, щоб йти на гору.

Народ, - крикнули зверху, - швидко піднімайтесь. Тут хтось кличе на допомогу. На допомогу? – запитала тихо Олена, повернувшись до Степана, - це що таке.

Розвідники швидко піднялись та вискочили на подвір’я. Дійсно, почувся десь в стороні крик та плач дівчини.

Треба йти та подивитись, що відбувається, - Степан впевнено підняв палицю. А якщо це пастка? – спитав хтось з розвідників, - почули нас та вирішили заманити. Криком дитини? – Степан здивовано підняв плечі, - це нісенітниця якась. Зараз розберемось та повернемось за продуктами. Думаю, ми за один раз все не винесемо. Будемо повертатись. Інші хати поки не дивимось, требу буде намалювати карту та помічати.

Розвідники вискочили через паркан на сільську дорогу та оглянулись по сторонам. Крик дівчини час від часу лунав селом, було враження наче її кинули чи щось таке. Можливо, вона потрапила в якусь пастку і тепер не може вибратись з неї. Степан йшов попереду, заглядаючи за кути, якщо була така можливість. Старався не висовуватись та вести себе тихо. Розвідники йшли за командиром, повторюючи його поведінку.

Час від часу зупинялись та чекали, коли дівчина знову дасть про себе знати, та йшли в ту сторону. Дійшовши до перехрестя, побачили велику двоповерхову хату та високий паркан. Саме звідти лунали крики про допомогу. Степан показав рукою оглянути всі дороги, що сходились тут. Тільки після цього пішли далі, оскільки все було чисто.

Підійшовши до хвіртки, що вела до двору, тихо відкрили. Командир побачив посеред подвір’я дівчинку шести-семи років, в світлому та брудному платтячку. Вона сиділа на траві, з очей текли сльози, в руках вона тримала медведика з відірваною головою. Дівчинка одразу подивилась на Степана та заплакала. Все ж, командир посварив себе за те, що так легко відкинув думку розвідників про пастку.

Дівчинка витерла очі та знову глянула на Степана, всміхнулась. В цей момент, вхідні двері хати, за спиною дівчинки відчинились, та на вулицю вискочило не менше п’яти дітей. Всі схожі на дівчинку. Такі ж брудні, але з дерев’яними та металевими палицями.

Біжимо звідси, - крикнув Степан та зачинив хвіртку, гепнувши нею по паркану, - це пастка.

Але коли хлопець розвернувся, то побачив, що з відкритих хвірток почали виходити на дорогу інші місцеві діти. Десь двоє, десь троє чи п’ятеро. По звичці, Степан швидко порахував всіх, гостей зустрічали двадцятеро брудних дітлахів від шести до дванадцяти років. Переважно дев’ять-десять років. Всі мовчали та оглядали прибульців.

Ми з миром, - тільки й сказала Олена, піднявши руки, - прийшли знайомитись. Тому ви вирішили нас пограбувати, - крикнув хтось з дітей, що вийшли на дорогу, - відкривши лях? Це вийшло випадково, - спробував виправдати розвідників один з хлопців міста Сонця, - хата була з самого краю, виглядала покинутою. От ми і вирішили переконатись, що все так і є.

Степан вийшов на середину перехрестя та запитав, хто в них головний. Діти не відповіли та почали поволі підходити всі разом. Командир ще раз запитав про ватажка, та не почувши відповіді, наказав своїм розвідникам підійти до нього.

Їх не багато, - тихо сказав Степан, - за моєю командою біжимо тією дорогою, якою прийшли сюди. Там троє. Збиваємо з ніг цих брудних діточок та вибігаємо з селища. Я не думаю, що за нами поженуться.

По команді, розвідники побігли дорогою та виставили зброю вперед. Місцеві діти були доволі добре підготовлені. Не розбіглись, не злякались, прийняли удар на себе. Степан швидко збив з ніг одного хлопця, підскочив та вдарив ногою по ребрам. Ворог скрутився та закричав. Командир же вхопив його палицю на перекинув через паркан. Олена та двоє розвідників накинулись на другого, теж швидко вивели з гри. Останній був більш небезпечний, оскільки тривав в руці металевий прут. Кожним махом він розсікав повітря свистячим звуком. Попадись під цей прут, мало не буде.

Натовпом наскочили на хлопця та збили його з ніг. Діти почали бити ворога ногами та Степан гаркнув, щоб вони кинули це діло та бігли вперед, поки відкрито прохід. Всі інші брудні місцеві дітлахи наздоганяли розвідників. Треба швидко тікати. Декілька поворотів, Степану відкрилось поле, з якого вони вийшли. Ще трохи, вони врятовані.

Загін міста Сонця вискочив до першої хати, в яку вони так нахабно вдерлись та побігли за межу села. Ось тут їх очікував неприємний сюрприз. В мить, між парканами двох хат натягнулась мотузка, прямо посеред дороги. Хлопці та дівчата від несподіванки не встигли зреагувати та попадали на дорогу.