Марчін Цішевський - Врятувати президента, Марчін Цішевський

– пролунала відповідь. Капітан щойно повідомив своєму начальнику, що він може говорити вільно і не перебуває у вимушеній ситуації.

На задньому плані почувся дивний, глухий гуркіт. Полковник напружився.

- Де ти?

- У президентському бункері. На нас напали. Диверсійна група, безпілотники, важке озброєння...

- Зеленський живий?

- Сидить у сусідній кімнаті; він не чує, про що ми говоримо. Нам зараз нічого не загрожує.

Малішевський прислухався. Ференц хотів розповісти йому про щось більш важливе, ніж напад. Те, чого не повинен знати український президент.

- Вайман і Лєна?

- Вони зі мною.

Малішевський полегшено зітхнув.

- Говори.

- Вони застрелили Холиченка. Огидно, в живіт. Не думаю, що ми зможемо йому допомогти. Він...

- Розумію. – Полковник відчув укол жалю. Нелегко замінити Вадима, старого, досвідченого вовка з чесним серцем і відкритою душею. І водночас людину, яка цінує співпрацю з поляками. Малішевський добре знав про тертя та фракційну боротьбу не лише серед українських політичних партій, але навіть у найближчому оточенні президента. Проросійські настрої, хоч і здавалися парадоксальними, були дуже популярні в певних колах. Багато людей, включно з близькими радниками Зеленського, вважали, що з Росією можна і потрібно домовитися, а питання Криму і Донбасу можна вирішувати переговорами, поляки ж можуть перешкоджати цій роботі. Інші, у свою чергу, віддавали перевагу тісній співпраці з Німеччиною, яка, на їхню думку, була несумісною дружнім відносинам з Польщею.

- Ви чули про організацію "Чорний Шторм"?

Малішевський завмер. На довгу мить йому здавалося, ніби він не почув. Назва не функціонувала в публічному обігу, навіть для переважної більшості обслуговуючого персоналу це був порожній звук. Він знав її, і якщо можна було сказати, що щось у житті наповнювало його страхом, то це були ці два, здавалося б, невинні слова.

- Продовжуй говорити.

Ференц рапортував кілька хвилин, обмежуючись конкретикою, залишаючи висновки своєму начальнику. Вони були нищівними: якщо інформація та думки Холиченка, надані Ференцем, були правдивими (і якимось дивним чином відповідали знанням Малішевського; насправді він думав так само, як і його український колега), то продуманий план запобігання катастрофі, який був побудований протягом багатьох годин щойно розпався, як ляльковий будиночок, уражений ковальським молотом.

Ференц закінчив говорити саме тоді, коли на задньому плані пролунав ще один удар, глухий, грізний і цього разу набагато ближчий.

– Я не знаю, як вам допомогти, – сказав полковник. Він не став коментувати оприлюднені викриття. Вони вже надто довго розмовляли по телефону.

- Ми впораємось. Зверху йде контратака.

- Будь обережний.

- Чолом, пане полковнику.

Малішевський відклав апарат на стіл у той момент, коли програма оголосила про надходження зашифрованого електронного листа. Полковник прочитав зміст і ще більше засмутився.

- Росіяни почали провокацію, – доповів міністру Малішевський через півхвилини. Так було домовлено: операцією, через її важливість, керував особисто командир "Формози"; голова Східного департаменту Служби Внутрішньої розвідки був призначений прем'єр-міністром координатором всієї операції, відповідальним передусім за ефективний обіг інформації. Тож Малішевський обійшов шефа, і підпорядкувався безпосередньо міністру. – Моє джерело повідомляє, що диверсанти готуються покинути базу. Якщо наші припущення правильні, можна припустити, що російські установки будуть атаковані протягом наступних двох годин.

- Наша команда впорається? – запитав політик.

Малішевський глянув на карту, де в реальному часі відображалася позиція штурмової групи.

- Не встигне, пане міністр. Запуск ракети займе щонайменше три години, якщо все піде за планом. А росіянам для провокації достатньо трьох годин.

- Ви впевнені?

Малішевський усвідомлював важливість слів, які збирався сказати. Операцію "Арагорн" можна здати в архів. На сцену вийшов давній спосіб ведення війни, освячений рідними традиціями і близький польському серцю: імпровізація. Якщо щось піде не так, це матиме побічний ефект – виставлення громадськості цапа-відбувайла. Нескладно здогадатися, хто виконуватиме цю функцію.

- Наскільки можна бути впевненим в цій ситуації, так, – відповів полковник.

- Ваша рекомендація?

Знову питання-пастка.

- На мою думку, немає сенсу продовжувати роботу бойової групи. Ризик невдачі зростає, а ймовірність виконання завдання зводиться практично до нуля.

- Мені їх відізвати?

"Звичайно", - прогарчав Малішевський подумки. Секунди минали, а міністр ділив волосину начетверо.

- Можливо, ви могли б порадитися з командиром "Формози"? – запропонував полковник.

- Дякую за пораду, – пробурчав політик. – Зачекайте, будь ласка, біля телефону.

Тріск. Розмова закінчилася.

Через три хвилини телефон справді задзвонив, помічник прем’єр-міністра передав розпорядження глави уряду про те, щоб полковник невідкладно узяв участь у нараді – цього разу, через ажіотаж, онлайн – адже кризовий комітет, який збирався ідентичним складом за кілька годин до цього мав прийняти рішення щодо подальших дій.

Сам Малішевський не мав конкретної думки з цього приводу. Минали хвилини, а його втомлений мозок не міг дати рекомендації. Будь-яке рішення виглядало погано, особливо в контексті того, чого він довідався від Ференца.

Обличчя політиків і військових на екрані виглядали пом'ятими і сірими. Малішевський давно не дивився в дзеркало, але підозрював, що й сам виглядає не краще. Останні години всі жили в стані зростаючої напруги та стресу. Полковнику спало на думку, що виборці точно не захочуть бачити своїх обранців у цьому стані, як і будь-хто при здоровому глузді не захоче знати, як роблять хот-доги. Тепер вони не були схожі на відвертих чарівників, у яких на кожне запитання була готова відповідь. Перед ним стояли кілька дорослих чоловіків, які зовсім недавно навіть не мріяли, що доля кількох мільйонів людей може залежати від рішень, прийнятих у найближчі хвилини. У буквальному сенсі. Закулісні дії цього типу політичних механізмів додають великого драматизму трилерам, але в реальному світі вони виглядають жахливо.

- Панове, ми всі знаємо про ситуацію, – почав прем’єр-міністр. Його перевага була в тому, що він був дуже об’єктивним і не витрачав час на прикраси. Тепер він справді гарчав крізь зуби, чого, мабуть, не усвідомлював. – На мій погляд, ми категорично не можемо пасивно чекати, поки росіяни здійснять свою провокацію, а потім атакуватимуть нас у відповідь. Я хочу знати вашу думку. Одним реченням. Що ми робимо?

"Принаймні конкретно", - думав Малішевський. Міністри оборони та внутрішніх справ зберігали мовчання. Рішення прийняв начальник штабу, перший солдат Речі Посполитої.

- У нинішній ситуації спектр заходів практично зведено до одного рішення – авіаційний удар по російських ракетних установках. Все інше буде пізно.

Міністр національної оборони глибоко зітхнув.

- Ми повинні почати війну? – запитав він, мабуть, несвідомо зробивши голос театральним. – Нам першими атакувати?

- Ми повинні чекати ракети? – відповів прем’єр-міністр.

- Ні. Ми попросимо президента Байдена втрутитися.

- А якщо це не спрацює?

- Тоді будемо приймати рішення.

- Запізно.

Малішевський