Аліса Маіс - Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс

Рука, яку Дамір віртуозно кладе на голу шкіру, ледь стискаючи пальці, кидає мене у спогади про ніч, про те, як цими пальцями він торкався мене, змушуючи майже просити, щоб продовжив це робити…

— Не переживай, я теж люблю спостерігати за тобою, коли ти спиш.

Я фиркаю від такої заяви.

Потім усе-таки додаю:

— Це дивно.

— Ні, це романтично.

— Ні, дивно, враховуючи, що я зачиняю двері на замок, — жартую я.

— Нічого ти не зачиняєш, Віто.

Насправді — ні — не зачиняю.

І в перші дні Даміра тут я іноді й сама вставала посеред ночі. Переконувала себе, що мені потрібно сходити в туалет або випити води, а дорогою кидала погляд на сплячого Даміра. Іноді «кидала погляд» розтягувалося на десять хвилин.

— Так ти заходив до мене?

— Кілька разів. Вибач?

Навряд чи йому варто вибачатися за те, що сумував. Або за те, що переживав.

Я змахую рукою, мовляв, проїхали тоді.

Хоча насправді моє серце починає битися швидше. Перед його зрадою, перед катастрофою, яка потягнула нас у вир страждань, ми з ним перестали говорити одне з одним ось так. Перестали жартувати, робити компліменти, показувати свою любов, робити приємно.

Я, можна сказати, переживаю другий медовий місяць, але він навіть солодший за перший. Як так може бути? Дивина.

— Не йди, — просить він.

Розвернувшись, я довго дивлюся в його очі, а він у мої.

— Ні, — відповідаю.

— Ну гаразд, — ненав'язливо відповідає Дамір. — Але я хотів по-хорошому, — додає з пустотливою посмішкою, — з огляду на твоє особливе становище, Віто.

— Що ти…

Мої слова перетворюються на обурений писк, а руки Даміра набагато міцніше беруть мене за ноги, не залишаючи вибору, не дозволяючи піти від нього. Він прудко піднімається з ліжка, встає на коліна і закидає мою праву ногу, яку я встигла поставити на підлогу, до лівої, що залишається на ліжку. У такому положенні він влаштовується біля мене.

Сміється широко та яскраво.

— Я твоя полонянка?

— Хіба що на кілька хвилин.

Дамір лягає на бік, біля моїх ніг, бере мою п'яту в долоні й починає повільно масажувати. «Боже!» — хочеться сказати мені. Набряклі ноги і щиколотки, здається, готові почати поклонятися рукам Даміра. Вони ніжні, але тверді, а мої ноги — надто чутливі — миттєво розслабляються. Я відчуваю себе краще.

— Ну як? — підбиває Дамір.

— Заради такого я б і добровільно залишилася.

— А заради цього?

Продовжуючи масажувати мені п'яту, Дамір опускається і залишає відбиток губ у мене на щиколотці, потім вище, ще один біля коліна. Рука Даміра просувається вище, явно не бажаючи зупинятися. Але до того моменту, як ми перейдемо межу, він знову повертається до масажу. Наче нічого не сталося такого. Дивиться на мене так, ніби прочитав усі мої думки в голові. Я збираюся сказати йому, щоб «не дивився на мене», але відволікаюся на Владу. Вона ворухнулася! Її рухи приносять невеликий дискомфорт і просто величезне полегшення, що все добре.

— Прокинулася? — киває Дамір на живіт.

Він у цьому ідеальний — швидко помічає все, чудово запам'ятовує, повністю відчуває не тільки мене, а й дитину.

— За нею можна звіряти годинник.

Він дає мені ще декілька хвилин спокою, продовжуючи рухи руками.

— Приготувати тобі зелений чай?

— Не відмовлюся, — киваю я.

Дамір лоскоче мою стопу, перш ніж встати і піти на кухню. Піти, залишивши мене ніжитися в тій аурі тепла і любові, яку Дамір побудував між нами за секунди.

Я опускаю погляд на руку, на ній каблучка, що означає наше нове життя. І мені здається, що ніколи ще я так сильно в нас не вірила. Але… Як часто трапляється в житті в моменти повного щастя, доля раптом вирішує, що ще не до кінця випробувала нас на міцність.