Кулик Степан - Тіні червоного місяця, Кулик Степан

Мене виразно трусило від енергії, що переливалася, і я теж знесилено присів поруч.

— Ви хто? Що тут відбувається? — згодом озвався незнайомець. Молодий хлопець років двадцяти п'ять в. — Де я?

— Вам стало погано і ви впали… — відповів я, підводячись. — А я тут живу, — кивнув на прочинені двері. Почув гуркіт і визирнув. Допомога потрібна?

— Ні… Спасибі… — мотнув той головою. Теж роблячи спробу встати. — Дивно… Нічого не пам'ятаю.

— Може, викликати швидку?

— Не треба… — невпевнено відповів той. — Мені вже краще. Я піду?

— Звісно… Будьте обережні…

— Дякую…

Незнайомець, тримаючись за поручні, повільно побрів униз, а я повернувся у квартиру.

Лариса вже не спала, увімкнула торшер і сиділа на ліжку, звісивши ноги.

— Ти де був?

— Ммм… — невиразно промимрив я, вирішуючи, що саме варто говорити. — А ти чому не спиш?

— Та сон мені якийсь дивний наснився… — мерзлякувато повела плечима дівчина. — Поганий. Наче я намагалася тебе зарізати. Точніше, хтось намагався мене змусити це зробити. Було дуже страшно. Досі трясе… Жах.

— О-хо-хо… — я сів поруч і ніжно обійняв її. Трохи помовчав, а потім наважився. Зрештою, я ж не державну таємницю видаю. А якщо ці тварюки вже перейшли до нападу. Та ще через близьких мені людей, то Лариса має право знати, що відбувається. — Мені треба тобі дещо розповісти. Важливе.

— Говори… — дівчина довірливо притулилася й скосила на мене очі.

— Думаю, нам краще зробити собі каву. Розмова буде не коротка.

— Гаразд… — Лариса цмокнула мене в щоку і пішла на кухню. А я спершу заглянув до окремого кабінету. Адреналіну згоріло багато, треба було швидко очистити організм.

У кухні дістав з морозилки пакет пломбіру, поклав у чашку і залив каву, що тільки що закипіла. Справжні гурмани напевно зневажливо скривилися, оскільки морозиво потрібно класти в каву і дрібними ковтками відпивати пінку, що утворюється, а не навпаки. Але зараз мені було не до вишукувань. Мозок вимагав порцію кофеїну, якнайбільше і негайно. Можливо, краще було навіть пару таблеток «Цитрамону» прийняти. У кожній кофеїну, як у двох горнятках міцної кави. І доза аспірину, для розрідження крові. Але ліньки було повертатися у спальню.

Лариса, вже знаючи мої звички, здивовано підняла брову і присіла навпроти, стривожено заглядаючи в обличчя.

— Схоже, трапилося щось справді серйозне, так?

— Так…

— Ти хочеш щоб я пішла? — ледь чутно прошепотіла вона, а очі при цьому підозріло заблищали.

Трясця! От у них інтуїція розвинена. Круче рентгену. Звичайно, все зовсім не так, як вона собі придумала, але, по суті, вірно. Я й справді про це думав.

— Та не біжи ти попереду потяга. Тим паче, коли його там нема. Коротше, слухай уважно та постарайся не перебивати. Я й сам зіб'юся. І не поспішай викликати невідкладну допомогу. Все, що я тобі зараз розповім, тільки схоже на маячню. А насправді — реальність. Неймовірна, фантастична, приголомшлива… але усе так і є. Готова слухати?

Не отримавши підтвердження на своє животрепетне питання, дівчина одразу заспокоїлася і просто кивнула.

— Так, Михасю. Не хвилюйся. Ти можеш говорити зі мною про що завгодно. І… я наперед тобі вірю. Що б ти не сказав. Я ж тебе люблю. А якщо людину любиш, то й віриш. Інакше ніяк. Інакше вийде суцільний обман та безкінечна зрада. А я так не вмію, не хочу і ніколи не буду.