Кулик Степан - Тіні червоного місяця, Кулик Степан

— Трабл... Ото звантажили… — хмикнула Ліда. І відразу переключилася. — А у нас у школі сьогодні така грандіозна бійка була. Просто жах. Старшаки клас на клас схльоснулися. Крові… П'ять швидких приїжджало. Менти... Ось нас усіх і відправили додому. Завтра також сказали не приходити. Ось… А де ваш котопес? Щось я не бачила, щоб ви з ним гуляли?

— Пішов. По-англійськи…

— В сенсі?

— Не попрощавшись.

— Аааа... Шкода. Прикольний був…

Ліда залишилася біля своїх дверей, шпортаючи ключем у замку, а я потопав далі.

— Привіт. Я вдома…

Божевільний аромат смаженого м'яса… причому не просто м'яса, а або відбивних, або лангета, відразу підняв настрій як мінімум на п'ять пунктів. Обожнюю відбивні… Особливо, якщо їх спершу добре намазати гірчицею навпіл з майонезом. Раніше ми з дружиною готували їх щонайменше раз на тиждень. Я відбивав м'ясо до стану серветки, а дружина потім висмажувала їх до хрусткої скоринки. А потім як відрізало. За весь час після її смерті так жодного разу не зміг приготувати їх. Одного разу навіть купив м'ясо, але як почав відбивати, така туга накотила, що мало серце не зайшлося. І ось уже добре забутий запах знову повернувся в мій дім. Начебто підтверджуючи, що життя не стоїть на місці і нове, раніше чи пізніше, витіснить минуле. Залишивши лише легкий смуток десь у глибині пам'яті.

— Привіт. Ти вчасно. Мій руки та йди на кухню. Вечеря готова... — виглянула в коридор Лариса, з рушником на плечі. Злегка скуйовджена, але так само неймовірно мила. Чи це я упереджено ставлюся?

— Слухай, — схоже її розпирало від інформації і непереборно тягнуло поділитися, так що виливати її вона почала відразу, як тільки я сів за стіл. — У місті чорт знає, що діється.

Взагалі-то, у мене і від своїх проблем голова йшла обертом, але затикати рота жінці, коли вона хоче виговоритися — все одно, що намагатися заткнути пальцем збовтане шампанське. Та й негарно. Вона старалася, вечерю готувала, а тобі навіть вислухати її терпіння нема? Тим більше, проблем жодних — насолоджуйся вечерею, кивай і зрідка схвально чи здивовано мугикай.

— Коротше… — Лариса сіла навпроти, але навіть не подивилася у свою тарілку. — Швагро каже, що такого свавілля навіть старі люди, які застали ще розгул дев'яностих, не пам'ятають. Реальний ататуй. Причому, якщо ще кілька днів тому найбільшою проблемою був масовий суїцид, то зараз — хуліганка та побутові сварки. Але не просто так, а з поножовщиною та важкими тілесними. Народ ніби збожеволів та озвірів. Слово за слово, й понеслося... Травма в три зміни працює, швидкі возити не встигають. Жах.

Ось, а я ще не хотів послухати. Важлива інформація. Але не сьогодні… На фіг, на фіг. Жуємо, киваємо… посміхаємось і махаємо.

Неприємний сон. Важкий. Зазвичай після таких сновидінь прокидаєшся розбитий, з перешерхлим горлом і зовсім не виспавшись. Не кошмар, але і нічого приємного. Снилася Лариса. Але не у фривольних мріях, коли хочеться довше протягнути задоволення і завжди прокидаєшся на найцікавішому місці, не додивившись до фіналу.

Лариса стояла поряд з ліжком з величезним ножем для обробки м'яса і дивилася на мене приблизно так само, як та незнайомка на вулиці. Чи оцінюючи, чи прицілюючись. Обличчя її не відображало нічого, і це було найстрашніше. Потім між нею та ліжком виникла моя покійниця дружина. Спершу просто розвівши руки, ніби намагаючись захистити, а потім ще й почала відпихати Ларису, змушуючи ту задкувати. Моя нова подруга не особливо упиралася, але весь час намагалася обійти дружину боком і повернутися до ліжка. Ніж у її руці при цьому поблискував, наче алмазний.

Якось, розуміючи крізь сон, що подібне сновидіння нічим добрим не закінчиться, я зробив зусилля і прокинувся.

Лариса лежачи поряд, горілиць, тихенько стогнала і щось безперервно шепотіла.

Я нахилився над нею і, крізь стогін, насилу розібрав:

— Ні… не треба… я не хочу… не змушуйте мене… ні… я люблю його… ні…

Зрозуміло, теж жахіття сниться. Що й не дивно, в кімнаті відчувалася якась напруженість та нервозність. Простір аж гудів від присутності злої енергії, як наелектризоване повітря гуде поруч із високовольтною лінією. Кинув погляд на вікно, подумавши, що, можливо, недостатньо щільно засмикнув штори, але там все було гаразд. Червоний відплив проникав у кімнату, але не більше звичного.

Що ж тоді не так?

Не придумав нічого розумнішого, як вивести перед собою карту. І буквально злетів із ліжка. Карта чітко демонструвала присутність чужого поряд із моєю квартирою. Помаранчевий.

«Увага! Ментальна атака третього рівня!»

Вже автоматично підхопивши трость, я кинувся в коридор, клацнув замком і ривком відчинив двері. Сутула, згорблена постать уже спускалася вниз сходами. Був би я одягнутий — спробував би наздогнати, але в домашніх шльопанцях це не так просто. Тому я не придумав нічого кращого, як кинути трость, як спис, цілячись незнайомцю в голову.

Промахнувся. Тростина вдарила його в плечі. Але й цього вистачило. Незнайомець незграбно змахнув руками, втратив рівновагу і покотився вниз.

Скинувши шльопанці, я швидко спустився до нього і, не даючи підвестися, навалився зверху, намагаючись намацати в одязі місце, де міг би доторкнутися долонями до тіла. Незнайомець відчайдушно чинив опір, але мені все ж таки вдалося схопити його за шию. Він одразу ж обм'як і завмер безвільною купою ганчір'я.