Кулик Степан - Тіні червоного місяця, Кулик Степан

Розділ 21

Дівчина думки читати не вміла, бо продовжувала цілеспрямовано рухатися в мій бік, не зводячи очей з мого обличчя.

Ні, так то воно, звичайно, увага представниць протилежної статі завжди приємна, особливо таких, гм... представницьких. Але саме у цій панянці було щось неправильне. Я ще раз, уважніше, оглянув красуню, що впевнено і неухильно наближалася до мене. До екстер'єру претензій немає. Усе найвищого гатунку. І нижче пояса, і вище. Ось тільки обличчя якесь надто неживе. Немов театральний грим. Коли товстий шар пудри перетворює людське обличчя на подобу маски. А ще погляд… Занадто чіпкий. Так не чоловіка своєї мрії розглядають, а ціль. Поки що живу.

На останніх метрах дівчина прискорилася, переходячи майже на біг.

Про всяк випадок, щоб уникнути занадто різкого дотику, я зупинився, готуючись до всього. Від «Милий, як довго я тебе шукала!» і до «Ой! Вибачте! Помилилася».

Це мене врятувало.

Язик, що вилетів з її рота немов спис, зовсім трішки не дотягнувся до мого ока.

Ні, я не Джекі Чан або якийсь інший американський ніндзя, в активі лише КМС з боксу і обов’язкові курси рукопашного бою, причому в дуже далекому минулому моєї майже юності, але реакції, щоб відсахнутися, вистачило.

Але настільки незграбно, що оступився і гепнув на дупу.

Дівчина роздратовано зашипіла, як справжня змія, зробила крок уперед, трохи нахилилася і повторила атаку. Її язик, правда, не роздвоєний, а навпаки, загострений на кінчику, знову метнулася, цілячись у мене. Часу вистачило лише те, щоб виставити вперед руки. В одній із яких була затиснена трость.

Від дотику язика до неї мене ніби струмом шибануло. Здалося навіть, що озоном запахло. Але й тільки. А ось дівчині, схоже, дісталося значно сильніше. Вона верескнула, крутнулася дзиґою і осіла поруч, безпорадно сповзаючи по стіні будинку.

Офігіти! Райони, квартали, житлові масиви... Непогано мене рідний дім зустрічає. Усього на годинку відлучився, а тут уже такі монстри завелися.

— Що зі мною? — ледве чутно прошепотіла дівчина, здивовано озираючись. — Де я?

— Галактика Чумацький шлях, Сонячна система, планета Земля...

— Дуже смішно, — невдоволено пробурмотіла незнайомка. — Чому я лежу на тротуарі?.. А що ви за один?

— Людина.

— Припиніть дурня клеїти. Мені не до жартів. А ще солідна людина. Що зі мною сталося?

«Ти була одержима демоном і напала на мене з метою вбити. Але я — місцевий Вартовий — виявився спритнішим і зумів твого демона нейтралізувати. Загалом, не бери в голову, цілком буденна справа».

Звичайно, нічого такого я не сказав, а лише плечима знизав.

— Мабуть, через спеку та смог. Перед грозою таке трапляється іноді. Особливо з тими, хто метеозалежний.

Дівчина недовірливо подивилася на безхмарне небо, але розвинути тему я їй не дав. Швидко підвівся і простяг руку. Якийсь час незнайомка нерішуче роздумувала, але зрештою допомогу все ж таки прийняла.

— Я думаю, найкраще, зараз піти додому і прилягти…

— Еее… — наморщила чоло дівчина, з підозрою глипаючи з-під пухнастих вій. — В сенсі? Це ви про що зараз?

— Кожен у себе вдома, — додав я поквапливо, обрізаючи будь-які фривольності і можливі натяки. Але щоб не здатися хамом, додав. — Приємно було познайомитись.

І поки та кліпала, намагаючись зрозуміти, що ж тут насправді сталося, швидким кроком попрямував далі.

Третій монстр всього за кілька годин... Два менталісти та метаморф. Схоже, демони суттєво прискорилися у своєму розвитку. Яких ще сюрпризів чекати?

До речі, глянув на карту.

Трясця… Чогось приблизно такого я і очікував. На карті мого району більше не відображалось жодної зеленої та синьої позначки. Лише жовті й далі за спектром. Причому червоних стало помітно більше. Хоча, загально, позначок було набагато менше, порівняно з початковою кількістю. Так, наче їх щось поглинуло. І це точно не я.

Хоча ніякого «щось». Зрозуміло ж, відбувається природний відбір: сильніші поглинають тих, хто слабший, і в результаті стають ще сильнішим. А особисто для мене це означає — халявна експа закінчилася. Далі доведеться працювати з кожною ціллю індивідуально. Причому намагаючись випередити у розвитку конкурентів.

Куртка на ваті… Сходив на консультацію. Розслабився…

— Здрастуйте, дядьку Михайле.

Лідка зі шкільним броцаком на плечі якраз підлетіла до дверей. Зобразив галантність і притримав перед дівчиною відчинені двері.

— Дякую.

— Нема за що…

— Ще й як є… Не знаю, що ви моїй мамі сказали, але не повірите — жодного слова докору. І взагалі, вся така мила, що навіть напружує.

— Може, вона просто, надто сильно за тебе злякалася? І зрозуміла, що всі щоденні проблеми така дрібниця порівняно з тим, що вона може тебе втратити?

— Гм… — дівчисько задумливо торкнулося кінчика носа. — Я про це не думала.

— А ти подумай. І ще над тим, що це працює обидва боки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍