Кулик Степан - Тіні червоного місяця, Кулик Степан

Розділ 22

Розповідь помістилася хвилин у п'ятнадцять. Я виклав майже все, починаючи зі знайомства з Тихто. Змовчав лише про систему розвитку Вартового і теоретичне вічне життя та молодість. Неймовірного і так вистачало з надлишком. Судячи з очей дівчини.

— Ось така історія. Сподіваюся, ти розумієш, що знаходитись поряд зі мною надто небезпечно, і тобі деякий час краще пожити вдома.

— Угу… — кивнула Лариса. — Значить, таки женеш. Я як відчувала…

— Та почекай ти, — я тільки головою покрутив. От як із ними розмовляти? Стільки інформації виклав, а вона з усього почула лише одне, та ще й висновок відповідний зробила. — Люба моя… — надаю голосу максимальної ніжності. — Нікуди я тебе не жену. Ти що? Переживаю просто. Ну, зрозумій ти... Сьогодні нам пощастило. Чи то твоя психіка виявилася більш стійкою, ніж вони розраховували. Чи мій захист прикрив нас обох. Та ще й демон слабенький був. Але де гарантія, що наступного разу не прийде хтось набагато сильніший? А мені зовсім не хочеться прокинутися з перерізаним твоїми руками горлом. Або, захищаючись, завдати шкоди тобі…

— Розумію, — кивнула Лариса. — Але для цього мені не потрібно повертатися додому. Достатньо просто спати в іншій кімнаті. А ти — закривайся зсередини.

— Гм… Про це я не подумав.

— Тому що ви, чоловіки, звикли рубати з плеча. А про те, що завжди є купа проміжних та менш радикальних варіантів, не думаєте.

— Можливо…

Навіть сперечатися не буду. У плані життєвих дрібниць і облаштування побуту будь-яка дівка битому та тертому мужику фори дасть. Це у них генетично прописано. Охоронці домашнього вогнища.

— Та й взагалі… — продовжила дівчина, підпираючи щоку долонькою. — Я не хочу тебе ображати, але все це надто скидається на сюжет для книги. Може, ти занадто захопився? Ти талановитий письменник. Навіть дуже добрий. Я всі твої книги двічі перечитувала. За що й покохала... мабуть. А щоб так добре писати, автор має все це сам пережити або уявити до найменших подробиць. Розумієш, про що я говорю?

— Що жодного Злиття немає, а я свої фантазії проектую на реальність. І так захопився, що вигадку почав вважати дійсністю?

— Приблизно… — кивнула дівчина. — Ти тільки не ображайся, гаразд?

— Не ображусь…

Я усміхнувся у відповідь, оскільки сам іноді думав приблизно про те саме. І якби не зміни в організмі, поки не надто помітні збоку, але добре відчуваються мною… Погодьтеся, — якщо ти останні півроку сповзав зранку з ліжка зі скрипом, відчуваючи задерев’янілість у всіх суглобах, а тепер зіскакуєш як у юності, — це складно проігнорувати. Та й інші зміни, які мені, більш як шістдесятирічному діду, дозволяють не розчаровувати і навіть дивувати молоду подругу, теж натякають на певні обставини. Абсолютно реальні. Тож, мислимо це чи ні, а проти фактів не попреш. Особливо якщо більше немає жодних інших пояснень.

— Але... По-перше, — книга над якою я працював останнім часом, зовсім про інше. Це не важко перевірити. Комп'ютер на столі. Пароля немає. Заходь, читай. Так що я ніяк не міг настільки глибоко поринути в іншу тему. Ну, а другий доказ — за вікном на небі. Щоб там не базікали по Єдиному марафоні, жодними природними причинами Червоний Місяць пояснити не можна. Та й ти сама весь час розповідаєш про те, що місто буквально лихоманить, і люди ніби з глузду з'їхали.

— Так, — Лариса задумалася. — У чому, у чому, а у надлишку фантазії мого шваґра не звинуватиш. Та я й сама бачила... Вчора в магазині ледве втекла від пари пенсів, яким не сподобалася довжина моєї спідниці. То ти вважаєш, що всі, хто поводиться ненормально, одержимі демонами?

— Мабуть… Хоча тут треба дивитися. Когось справді зачепили створіння Хаосу, а хтось просто піддався загальній істерії. Ефект стадіону.

— І довго все це триватиме?

— Не знаю… Я не маю таких даних. Але, судячи з того, що Місяць почав бліднути, зворотний відлік уже пішов. Ти не пам'ятаєш, коли він уперше зійшов червоний?

— Рівно дванадцять днів тому, — без роздумів відповіла Лариса. — Якраз моя десятиденка починалася. Я ще прокинулася, у вікно визирнула, і подумала, що це заграва від пожежі.

— Усього дванадцять? — здивувався я. — Гм… А мені здавалося не менше місяця.

— Ти творча особистість, у тебе інше сприйняття часу. От скільки я живу в тебе?

— Днів п'ять… шість? Ні?

— Сьогодні розпочався четвертий.

— Трясця...

— Ну, я кажу, тобі можна, — усміхнулася Лариса. — А спробувала б я, даючи здачу, хоч на гривню помилитися, такий хай підніметься. Мама не журись.

— Це так… Ну, тоді, швидше за все, й до кінця не довше.

— А тобі ще багато... еее... роботи залишається?

— Більше, ніж хотілося б, — зітхнув я. — І що гірше, — ці тварюки з кожним днем все сильніші стають.

— Я можу допомогти?

— Ти?

Згадав розмову з Семеном Семеновичем про помічника і підвівся з-за столу, простягаючи дівчині руку.

— Цілком можливо. Ось зараз і перевіримо.

А чому ні? Якщо енергія, яка випромінюється Охоронцями, здатна активувати людину, то ближче Лариси у мене зараз нікого немає. І тіснішого контакту теж.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍