Олеся Лис - Обраниця чаклуна, Олеся Лис

― В'юрок?

― Ти нагадуєш мені маленького в'юрка. У моїх краях водиться така крихітна, але дуже гарна пташка. Називається шафрановий в’юрок.

Думки плутаються, наче невагоме марево. Не можу зосередитись ні на хвилину. Лише завдяки величезному зусиллю волі вдається зачепитися за останнє слово.

― Ти любиш птахів? ― здивовано моргаю.

― Я люблю спостерігати, ― хмикає.

Забирає пасмо, що вибилося з коси, мені за вухо.

Знову ці нотки, що вібрують, від яких стає сухо в роті.

― Так чого ж ти боїшся, маленький в’юрок?

― Не тебе, ― хрипко відповідаю.

Дихання дряпає пересохле горло. Пальці знову судомно стискаються.

― Впасти, ― ледве ворушу онімілими губами.

― Впасти? ― скидає брови. ― Моя смілива маленька дружина, яка кинула виклик самому королю, боїться впасти з коня?

― Це не кінь, ― так само тихо. ― Ось коні! ― вказую пальцем на волохатих шайр у упряжці. ― А це чудовисько. Величезне! Непередбачуване! Зубате, наче упир.

Мені здається по тому, як насторожено приймається прясти вухами гнідий жеребець, він все чує та чудово розуміє. І ручаюся, що в кинутому в мій бік косому погляді читається єхидна насмішка.

Над головою чується тихий смішок чоловіка.

― Я тебе тримаю, маленький в’юрок, ― торкається губами до моєї маківки. ― І ніколи не відпущу.

Від потилиці хребтом біжать колючі мурашки. А рука на моїй талії, стискується трохи міцніше. І чомусь виникає відчуття, що йдеться зараз зовсім не про коня.

Згодом я все-таки розслабляюся. Напружена спина втомлюється, і невдовзі з подивом помічаю, що зручно сиджу, відкинувшись чоловікові на плече.

― Отже, Касі, килими… ― порушує мовчання чаклун.

― Килими… ― позіхаю.

Мірний тупіт починає заколисувати. А в обіймах Сіварда виявляється несподівано затишно та спокійно.

― З чого такий вибір?

― А вибору й не було, ― знизую плечима. ― У мене залишився один склад, доверху набитий мотками вовни. Можна було їх продати. А можна було подумати... і продати набагато дорожче...

― І як же тобі спав на думку другий варіант?

― А ідеї вони, знаєш, у повітрі витають, ― скидаюся і збуджено веду рукою, ніби хочу цю саму ідею зловити ось зараз.

― Тихіше-тише, ― хмикає Сівард, влаштовуючи мене назад у своїх обіймах.

Ми ненадовго замовкаємо.

― А ти… ― першою цього разу порушую мовчання.

― Що я? ― ледь чутний смішок. ― Я килими робити не вмію.

― Сіварде, ― вовтужусь, щоб глянути в очі чоловіка, але мене м'яко знову повертають спиною.

― Що ти хотіла дізнатися? ― Вже серйозніше.

― Де ти був? ― Запитую раптом осиплим голосом.

По шкірі пробігає озноб. Наче з душного весняного ранку миттєво переносимося в безмежну морозну пустку Антарктики. У дзвінку вічну мерзлоту. І навіть повітря навколо наповнюється пронизливим холодом.

― Касі… ― застережливо.

Не хоче каже… Сопить сердито. І серце в грудях гуркоче, наче величезний молот.

― Я повинна знати! ― скидаю підборіддя. ― Повинна знати, чому залишилася одна. Чому анулювали шлюб! Ти так не вважаєш?

― Це не для жіночих вух!

Гарчить. Злиться.

Я теж можу гарчати. І злиться можу. Але є й інші підходи.

― Сіваде, ― все ж таки примудряюся обернутися і зазирнути в очі. ― Я не маленька дівчинка. Не дурненька. Не ніженка, яка непритомніє від згадки про чудовиськ та монстрів або від виду крові, — трохи червонію, пригадуючи, як буквально кілька хвилин тому тремтіла від страху, вперше опинившись на спині у коня. ― Мені важливо знати, що сталося з моїм чоловіком! З найкращим чаклуном Адельміри! Чому король вважав його мертвим? І чому він мене покинув, хоча обіцяв дбати…

Не миготливо дивлюся в льодові блакитні очі й вперто не відводжу погляд.

― Чоловіком, ― куточок чоловічих губ злегка сіпається вгору.

О Боже! Невже це єдине, що почув цей нестерпний тип?

― Тоді ще чоловіком, ― з натиском вимовляю.

Але задоволену усмішку стерти з чаклунського обличчя не вдається.

Свердлимо одне одного поглядами. Я похмурим, але наполегливим. Він непохитним, з ноткою якогось торжества.

― Для мене це важливо. Дуже, ― ще раз повторюю.

Я б могла ще раз розповісти йому, як почувала себе покинутою, зрадженою та безпорадною. Як щодня підбігала до скриньки, сподіваючись отримати відповідь на свого листа. Як відчайдушно чіплялася за надію, що чоловік допоможе, і буде чим розплатитися з кредиторами. Могла б… Але не стану… Не хочу нічиєї жалості. Я з усім упоралася. Ми впоралися… Ну, майже… Мені просто потрібно знати причину.

Я не знаю, що написано на моєму обличчі, що читає в моїх очах чаклун, але вираз його очей змінюється за одну хвилину.

― Добре, Кассі… ― раптово каже він.

Від автора!

Вітаю, мої любі. Я з радістю стежу за тим, як вам подобається книга. За вашими коментарями й вподобайками. На жаль, усім я поки відповісти не можу, але з превеликим захопленням читаю ваші відгуки, й словами не передатии, як мені втішно їх бачити. Обіцяю, обов'язково відповім, принаймні постараюсь, коли трохи більше матиму часу та внутрішнього ресурсу.

Також у коментарях питали на рахунок прод. Вони виходять тричі на тиждень: пн., ср., пт. Якщо, звісно, не трапляються форс-мажори.

Приємного всім читання. Не забувайте підписуватись на сторіночку.

З лдюбов'ю, ваша Олеся!!!!