Олеся Лис - Обраниця чаклуна, Олеся Лис

25.3

По хребті знову пробігає озноб. І я вже не зовсім впевнена, що готова почути правду. Але проковтнувши слину, що стала раптом в'язкою, сміливо дивлюся в крижані очі.

― Я був у пеклі… ― починає чаклун. ― Нас викликали через прорив. Маленький хутір. Десять будинків... Дві сім'ї...

Від хрипкого голосу пробирає тремтіння і пальці холонуть на кінчиках.

― В живих нікого не залишилося. Ми запізнилися.

Він розповідає сухо. Беземоційно. Металевий голос. Але я все одно бачу… відчуваю, як йому не просто, як йому… боляче…

― Тварюк потрібно було знайти. Знайти та знищити, доки не пішли на сусіднє село. Затягнувши пролом у магічній оболонці, ми рушили до ущелини, куди тягнувся кривавий ланцюжок слідів. Напавши, чудовиська завжди намагаються відтягнути здобич у затишне місце. Хто знає, чому. Адже вони не мають матеріальної оболонки. Їм не потрібна їжа, не потрібна вода… Може, за звичкою… Може, намагаючись дотриматись якогось зрозумілого лише ним одним ритуалу…

Він більше не дивиться на мене. Погляд спрямований в далечінь, на дорогу. Але навряд чи бачить густий перелісок, запилюжений тракт, сіру смугу обрію… Думками чоловік там… У холодній ущелині зі своїм загоном. Переслідує небезпечних тварюк... І ще не знає, яка небезпека загрожує йому самому... І що повернеться тільки він один...

― Серед нас був зрадник. Нас чекали. Влаштували обвал і сходження лавини. Відлуння магії я відчув в останній момент, дуже майстерно все було замасковане під природне явище. З загону ніхто не вижив. Навіть зрадник, який завів у пастку.

― Зате вижив ти, ― тихо говорю.

Несміливо підіймаю долоню і торкаюся його щоки. Жорстка щетина трохи коле шкіру.

Він опускає погляд, ніби приходить до тями після сну.

― Завдяки тобі, ― хрипко промовляє.

Притискається губами до руки, змушуючи спалахнути від збентеження.

― Мені? ― здивовано вигукую, мимоволі відсмикуючи долоню.

Стискаю в кулак, відчуваючи всередині ледь відчутне тепло, ніби там сховався маленький вогник.

― Так. Тобі.

Дивиться уважно.

― Коли я гадав, що вже загинув. Там у вічній мерзлоті. У холоді. Де мої здібності не могли мені допомогти. Ти мене врятувала. Твоє тепло, твоє сонце. Ти показала вихід. Підтримала мене.

― А чому твої здібності не могли допомогти?

― Мила я чаклун. Я черпаю силу з природних джерел, на відміну від магів, які можуть розраховувати тільки на свій внутрішній резерв. Але є такі ділянки, де повністю все блокується. Ти знаходишся наче в коконі. І зрадник це знав, коли заманював нас у ту ущелину.

― А тварюки?

― Я встиг їх знищити. Витративши всі накопичені ресурси… Не міг дозволити їм вийти звідти.

До крові закушую губу. Просто не знаю, що сказати. Чи маю я взагалі право, щось говорити. Чи можу?

Пам'ятаю, колись зробила собі уявну зарубку почитати про цих тварюк, але інформації знайшла плачевно мало. Не дозволялось пересічним громадянам знати про такі небезпеки настільки глибоко, а може сам батько Касії захищав сім'ю від подібного.

― Сівард, а що це за тварюки? ― тихенько питаю на свій страх та ризик.

― Тобі справді хочеться знати? ― недовірливо скидає брову.

― Не хотілося б, не ставила б запитання, ― ледь чутно бурчу.

Хмикає скептично, міцно до себе притискає. І… мені здається, чи я насправді відчуваю легкий, майже невагомий поцілунок у маківку?

― Дівчата воліють таких тем не торкатися… ― у голосі виразно відчувається легка посмішка.

Але не глузлива, а скоріше з ноткою поваги.

― Пора вже тобі звикнути, що я не схожа на інших…

― Пора…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍