Олеся Лис - Обраниця чаклуна, Олеся Лис

25.2

***

Ярмарок рік у рік проводиться на пустельному полі за містом. Величезна площа дозволяє розмістити легкі дерев'яні ятки, на яких розташують товар. А трохи далі, де поле вже переходить у густий ліс, є місце для невеликих наметів, в яких житимуть приїжджі торговці. Ті, хто багатший можуть дозволити собі винайняти кімнати. Але навіть половина з них віддасть перевагу вільному життю в наметі. Так і до контейнерів з товаром ближче ― завжди можна глянути, чи все в порядку, і корисні зв'язки завести, і повеселитися.

Їхати до Веселого поля не так уже й довго, години дві. І плавна дорога сіро-жовтою стрічкою стелиться під колеса.

День обіцяє бути теплим. Але схоже, на жаль, досить похмурим. Сонце лише на світанку несміливо показалось на горизонті, а потім сховалося за хмарами. І тепер ось сіра мрячка супроводжує нас незримим сторожем, дихаючи на вухо важкою вологою задухою.

За спиною чується солодке протяжне позіхання, яке відразу повторює правлячий кіньми Кадір. А за ним і я. Поруч гарцює дратівливо бадьорий чаклун на своєму скакуні. Іноді він виривається трохи вперед, оглядає дорогу та приховане рослинністю узбіччя, потім знову повертається.

Їдемо ми мовчки. Між чоловіками витає легка напруга. Буквально на межі дискомфорту. На мене ж колишній чоловік кидає такі погляди, що я миттю заливаюсь фарбою, а сонливість на якийсь час, як рукою знімає. І хоч такі погляди мені, як і будь-якій жінці, приємні, але думати зовсім не допомагають. Я, або починаю мрійливо витати у хмарах, або ж, навпаки, метушливо поправляти спідницю на колінах, ніяково смикатися на сидінні, навіщось перев'язувати шнурівку на комірі сорочки, ще сильніше стягуючи його, переплітати косу... Загалом займатися марними, але дуже важливими справами. І звідки ця ніякова метушня взялась. Ніколи не була до неї схильна. Навіть будучи молодою дівчиною, такою, як Касія.

― Кас, ― схиляється до мого вуха Кадір. ― Потрібно поговорити.

Я якраз закріплюю стрічкою кінчик коси, проводжаючи поглядом спину Сіварда. Чаклун вкотре вирішив розвідати дорогу.

― Про що? ― трохи голосніше питаю.

Друг притискає палець до губ і кидає погляд на фіранки, через які чується розмірене сопіння Тенти, що заснула.

― Про що, ― ледь чутно повторюю.

Навіть губами намагаюся поменше ворушити.

― У Отгріфі я намагався не торкатися цієї теми, ― схиляє голову до мене, щоб краще було чути.

Розуміючи киваю. Шпигун. Навіть стіни мають вуха.

― Каор ... Твій колишній опікун, Касі ... ― Зам'явшись, починає Кадір.

Здивовано дивлюсь на нього. Ось уже про кого не очікувала розмовляти, то про нього…

― Пам'ятаєш, я тобі розповідав про магів, які використовували заборонені ритуали, щоб посилити свої магічні здібності та знайти нові. Але цим перекручували свою сутність, дану природою.

Розсіяно киваю.

― Так ось... У мене є деякі підозри, що твій опікун цим займався.

― Колишній опікун ... ― За звичкою виправляю, намагаючись не помічати, як тривожно і моторошно починає нудити коло серця.

― Касі, Кас ... Ну чого ти? ― торкається моєї щоки… ― Це тільки підозри… Я бачив його мельком, коли він повз проходив. Енергетика у нього важка… Гнила… Просто здалося, що я вже таку в дитинстві відчував.

― Треба буде за ним ще поспостерігати, ― насилу впізнаю свій голос.

Він раптово стає хрипким та чужим. Горло ніби у спазмі стискається. Але ж це тільки підозри? Чому ж мені так страшно стає?

― На, випий води! ― Всовує мені в руки флягу.

Роблю ковток і закашлююсь. За своїми шушуканнями ми й не помітили, що чаклун уже давно за нами спостерігає. І йому явно не подобається, наскільки близько до мене нахилився Кадір.

На поділ падають краплі й розповзаються променистими ляпками, холодячи шкіру на стегнах. Здригаюсь і поспішно віддаю флягу. А сама приймаюсь терти хусткою вологі плями, начебто це допоможе їх висушити.

― Давай допоможу, ― пропонує Кадір.

― За кіньми стеж! ― гарчать зовсім поруч, змушуючи здригнутися і його, і мене.

У візку тривожно схропує Тента.

― Дякую, я сама, ― мило посміхаюся і намагаюся відсунутися.

Конфлікти нам у дорозі не потрібні.

― Стежу, ― огризається друг, але тихо й крізь зуби.

Втім, Сівард вдає, що не чує.

― Ревнує, ― через кілька хвилин, коли гроза минає, знову починає шепотіти на вухо.

Фиркаю обурено.

― Ну що ти вигадуєш!

― Ревнує! Можеш мені повірити! ― впевнено киває і посміхається, сяючи білосніжними зубами.

― Ну і навіщо тоді провокуєш? ― хмурюся.

Але теж утриматись не можу. Так і відчуваю, як губи розповзаються в усмішці у відповідь.

― Бо весело. І цікаво, що з цього вийде.

― Ризикуєш, ― хитаю головою.

― Все для тебе, люба… ― підморгує у відповідь.

І в цей момент я відчуваю, як мою талію обвиває міцна чоловіча рука. Мене висмикують зі свого місця, як морквину з грядки. Я навіть пискнути не встигаю, як опиняюся на колінах у чаклуна. У чаклуна, який сидить, як і раніше, верхи на своєму величезному і страшному коні.

― Дорогу, що залишилася, ти їдеш зі мною! ― гуркотить над головою.

І мені б злякатися злого, роздратованого тону, але так вийшло, що на коні я верхи вперше, і ніколи не припускала, що це настільки високо. Тому далека-далека земля внизу лякає мене набагато більше, ніж злий колишній чоловік.

Нервово ковтаю і вчіпляюсь пальцями в передпліччі Сіварда.

― Ага, ― ледве чутно їжу у відповідь, не відриваючи погляду від курного тракту.

Хоч би шию не зламати.

― Я чую, як твоє серце б'ється. Неначе маленька злякана пташка, що потрапила в тенета. Ти мене боїшся, Касі? ― рокітливий голос пронизує до самісіньких глибин.

― Що? ― облизую пересохлі від страху губи і підіймаю погляд.

Блакитні очі дивляться просто в саму душу.

― В'юрок… ― ледь помітно посміхається.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍