Олеся Лис - Обраниця чаклуна, Олеся Лис

Розділ 25

Звісно, частково товар завантажений у візок ще з вечора. Звісно, ​​всі пункти розписані до дрібниць. Звісно, я ретельно звіряюся зі списком, щоб нічого не забути ― як-не-як ярмарок триватиме тиждень. І звісно ж ... від метушні мій скрупульозний і геніальний план нас ні краплі не рятує.

Внутрішнє подвір'я наповнене гомоном, криками, тупотом і роздратованими вигуками. Голова пухне від цього шуму та напруження. Щільна парусина, якою накритий візок, лише частково захищає мене від навколишнього гамору.

Ще раз перераховую мішки з провізією, посудом та приправами. Нас їде всього троє: я, Кадір та Тента. Але їжі ми беремо вдосталь, щоб якомога менше витрачати грошей. Ручаюся, ціна на звичайну вівсяну крупу в крамничках прилеглих до ярмарку, цієї ночі підскочила втричі. А ще й шайрам треба щось їсти. На підніжному кормі конячки довго не протягнуть.

Та й те, що замок залишається без нагляду двох сильних магів, турбує не на жарт. І навіть сильний захист, накладений Кадіром і заспокійлива пульсація Джерела, що віддає звичною вібрацією під ложечкою, не применшують хвилювання.

На мить відриваюся від свого заняття і сідаю на п'яти.

Прикриваю стомлені повіки ― світла занадто мало всередині, доводилося трохи напружувати очі ― і тихо зітхаю, насолоджуючись спокоєм. Мені настільки добре, що навіть не одразу розумію, що не так. А коли нарешті до мене починає доходити шкрябаюча невідповідність, серце буквально підстрибує в грудях, як маленьке жабеня. І стискується під ребрами такою ж холодною крихітною грудочкою.

Тихо! У дворі дуже тихо! Підозріло тихо…

Безшумно пробираюся до виходу і тремтячою рукою відкидаю край парусини. Та так і завмираю, як статуя, стискаючи в руках шорстку тканину. Але всередині ніби цілий світ перевертається з ніг на голову і маленький Везувій вибухає, заливаючи розпеченою лавою свої Помпеї.

― Привіт, дружино!

Він сидить на величезному гнідому жеребці. Усміхається одними очима. А у погляді північний лід блищить на сонці.

І корсаж починає стискати ребра, а перед очима танцювати величезні чорні мушки.

Струшую головою, відкинувши косу за спину і поправляю блузку, що сповзла з плеча.

― Не дружина більше, ― нагадую.

― Для мене дружина, ― уперто повторює.

Зіскакує з коня, підходить, і, обхопивши долонями мою талію, знімає з воза.

― Готові в дорогу?

Кров приливає до щік. І пече, там, де долоні торкаються тіла, ніби немає між моєю і його шкірою перешкоди зі щільного корсажа і батисту тонкої білої сорочки.

― Так… ― метушливо намагаюсь пригадати, чи дорахувалась я останнього мішечка солі для коней… ― Точно, так…

Боковим зором зауважую, що Тента прослизає всередину візка. А поряд з'являється Кадір.

Руки Сіварда продовжують стискати мою талію. Потім одна все ж таки зісковзує, а друга, мене злегка розвернувши, притискає до чоловічого боку.

"Мітить територію", ― подумки фиркаю, намагаючись непомітно звільнитися поки чоловіки міряються напруженими поглядами й оцінюють одне одного.

Немов хижаки.

― Сівард Кіндлоу, ― хмуриться чаклун.

Рука на талії напружується. Кидаю скоса погляд на обличчя колишнього чоловіка. У світлих очах оселяється холод.

― Кадір Саадат, керуючий Отгріфа, ― дивиться прискіпливо друг.

Чорні очі спалахують. Дар внутрішнього вогню рветься назовні. Вважає своїм обов'язком мене захистити… Але Кадір зможе його приборкати. Цього достатньо, щоб показати супротивникові свою силу, але не наробити лиха.

А поки вони захоплені один одним, я таки вивертаюсь і, обійшовши візок, забираюсь на козли поруч із місцем кучера. А там уже переводжу дух.

Від цих безмовних сутичок мені стало жарко і душно.

― Ну що? ― За спиною шепоче Тента.

Повертаюся до служниці. Та, просунувши голову між двох половинок фіранки, з цікавістю дивиться на мене.

― А то ти не підглядала, ― недовірливо фиркаю.

Судомно мотає головою.

― Боялася. Раптом блискавками кидатися почнуть.

Знову фиркаю.

― Не почали. Зикнули один на одного. Напевно, досі міряються… ем… магією…

― Леді, я звичайно ж за нашого Кадіра… Але чаклун душка, ― квапливо шепоче на вухо і зникає у надрах воза.

Поспішає, мабуть, "не підглядати".

А за хвилину на лавку біля мене плюхається Кадір. Вигляд у друга пом'ятий і трохи втомлений.

― Чоловік у тебе, Касю… ― трясе головою, наче по ній чимось шандарахнули.

― Він що, тебе вдарив? ― Схоплююся на ноги.

Смикає за руку, садовлячи назад.

― Заспокойся, “матусю”... Впевнений. Він навіть упівсили не діяв. Так просто... Кхм... "поштурхали" один на одного... Помацали ментально... Я маг, він чарівник...

Сердито соплю.

― Касі, я чоловік! Я мушу тебе захищати, а не ти мене. Ти нічого не переплутала?

Починає сердиться.

― Кадір тобі злегка за двадцять, а йому…

― Кася, я чоловік, він теж… Ми розберемося…

Роздратовано закочую очі й відкидаюся на спинку лави. Гаразд. Нехай розбираються.

Потім повертаюся до домочадців, що висипали на ґанок і махаю на прощання рукою. Віз рушає. Мимо проноситься гнідий жеребець чаклуна.

Проводжу його гнівним поглядом. Це ж треба було настільки збаламутити наше спокійне озерце лише однією своєю присутністю.

Але дурити себе не хочу. Тут на пустельній ранковій дорозі почуваюся під захистом Сіварда набагато впевненіше та спокійніше. А дурну радість у серці від його присутності спишемо на ту саму безпеку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍