Анна Мавченко - Невситимі, Анна Мавченко

Почувся тупіт ніг – зовсім близько. Злякана не встигла ніяк зреагувати та вже за секунду відчула легке запаморочення – крізь мене (!) пройшов якийсь чоловік, схожий на тих, які щойно боролися нагорі з монстрами. А за ним – ще один, і ще...

Від напливу подиву й легкої нудоти впала в тимчасовий ступор.

Невже у своєму сні я виконую роль привида? Таке зі мною вперше. Зазвичай я або активна учасниця подій, котрі сняться, або спостерігаю за всім від третьої особи, позбавленої матеріального втілення. А тут щось новеньке. І цікаво, і дрижаки беруть.

- Е-е-е… Стій, людське падло! – назустріч останньому незнайомцю, котрий пройшов крізь мене, вибіг ще один зеленошкірий (та скільки їх тут?!), тільки цього разу теж озброєний.

В руках він тримав чи то збільшену версію серпа, чи то якусь іншу зброю, невідомої мені назви. Тож тепер, я була певна, що добродій у плащі (якщо така характеристика доречна) швидко й легко бій не переможе і змушений буде добряче попітніти задля порятунку своєї ду… душеньки.

Однак ставати вдруге мовчазним примарним спостерігачем чергового кривавого вбивства мені аж ніяк не хотілося, тому швиденько пошкандибала далі в пошуках сама не знаю, чого.

Підвал, в якому я опинилася, важко було назвати підвалом. Це скидалося на невеличке підземне місто або ж цілий лабіринт. Множинні коридори й кімнати з зачиненими дверима постійно перепліталися: вже за кілька хвилин я й гадки не мала, звідки прийшла, де вже була і куди далі йти. На свій сором, декілька разів навіть пробувала пройти крізь стіни, однак усі спроби закінчувалися невдало: тупим болем у різних частинах тіла та, зрештою, невтішним висновком, що стіни, на відміну від живих істот, мене все-таки "бачать". На щастя, невдовзі якимось дивовижним чином мені вдалося вийти до найширшого з-поміж усіх інших коридорів, який і вивів мене до воістину моторошного місця.

Оновлення 16.09.

То була не просто кімната, то була широченна й височенна зала, чий простір важко осягався поглядом. Стеля ховалася високо в темряві гострого каміння, деякі стіни в поле зору взагалі не влазили, натомість дивували погляд величезні, метрів з десять заввишки, цистерни. Їх я нарахувала більше десятка. Підлогою й просто над головою тяглися переплітаючись різних розмірів труби, тому ступати довелося обережно. Запах стояв затхлий, на язику швидко з'явився неприємний металічний присмак, причину якого важко було розпізнати. Звуки бійні відчутно стихли, натомість чулися нові, геть інакші…
То були стогони й плачі, котрі час від часу прорізав дикий лемент – хриплий, надірваний, сповнений болю і жаху. Моє тіло мілко затрусилося, і я, супроти поганого передчуття, несміливо рушила вперед.
Чим далі я йшла, тим більше труб зміями вилися біля моїх ніг і тим більше незрозумілих механізмів ловили очі. Всюди був метал, всюди щось булькотіло, шипіло, лилося, випаровувалося… Я наче потрапила в геть інший вимір. Украй моторошний.

- Ця вже пуста. Веди наступну! – почулося низьке нелюдське гарчання, від якого всім тілом побігли мурахи.

Я здригнулася, відчувши, як стигне від страху в жилах кров, але не зупинилася. Те, що от-от мало відкритися моєму зору, здавалося чомусь важливим. Хотілося побачити причину зосередження в цьому місці такої великої кількості копитних потвор; хотілося дізнатися, що привернуло увагу тих двох таємничих чоловіків; хотілося збагнути, що це взагалі за місце таке і звідки лунають ці відчайдушні, розпачливі крики. Я прагнула втамувати не просто цікавість, а неспокій власної душі.

Несміливо наблизившись до великого аркового проходу, кам’яною статуєю завмерла на місці. Від уздрітого мене ледь не вивернуло зсередини. Захотілося блювати, а ще краще – вирвати собі очі, щоб не бачити того жаху, який постав переді мною. Ціла окрема подовгувата зала, втім відчутно менша за попередню, ховала в собі сотні, якщо не тисячі, кліток. Вони кількома ярусами тягнулись уверх і простягались далеко вперед, ховаючись у пітьмі, розбавленій скупим світлом факелів. Всередині цих кліток знаходилися різного віку люди: старі й молоді, дівчата та хлопці навіть діти… Брудні, худі, крикливі й перелякані, як худоба, сиділи в тісноті за ґратами, прикипівши божевільними поглядами до почвар, котрі обступали численні столи, заляпані кров’ю.

Кров була повсюди. Її бризки паплюжили кам'яні стіни, густі калюжі вкривали землю, рясні цівки стікали зі столів і текли у дрібні зливи… Увесь простір заполонила червінь, яку пожирали великі зелені мухи. Це її тяжкий запах проник у мої легені та дряпав ніздрі.

Від раптової здогадки мене ледь не знудило. Холодний жах стиснув пазурами кожен орган, груди враз обважніли, а до горла підійшла жовч. Захотілося утекти. Негайно і якнайдалі звідси. Але очі продовжили блукати земним філіалом справжнього пекла.

Я побачила, як кілька зеленошкірих амбалів наблизилися до в’язниць, як дістали звідки кількох жінок (вони пручалися, відчайдушно плакали, благали про милість, знаючи, що на них чекає, але не отримували жодного відгуку) і як підвели їх до металевих столів, а далі жорстоко кинули на бридкі криваві поверхні, зачавши їх різати, мовби убійний скот...

Нелюдський передсмертний крик знову прорізав простір, болючим відлунням відбившись у моїй голові. Я затулила рот долонею, аби не закричати, затремтіла всім тілом від сліз, що набігли на очі, а тоді відчула різкий поштовх. Світ умить перевернувся, і вже за кілька нестерпних секунд я знову опинилася в одному з тих темних пустих коридорів, придавлена до стіни чиїмось важким тілом.

Навіть не одразу зрозуміла, що таке не можливо. Мій розум не міг упоратися з побаченим, тому був далеким від ясності.

- Мороку, що ти, в біса, коїш? – долинуло обурене звідкись збоку.

- Ідіть без мене. Я скоро наздожену, – коротко кинув у відповідь той, що захопив мене у полон.

- Упевнений?