Анна Мавченко - Невситимі, Анна Мавченко

- Так.

Я заплющила очі, намагаючись угамувати власне серце. Думалося мені, воно не переживе побаченого шоку. Звичайний нічний жах починав здаватися хворобливим маренням, і я направду повірила, що більше не прокинуся.

Дихати стало геть важко, знову почало нудити, земля пішла з-під ніг – і я здогадалася, що падаю.

- Тихо-тихо! Тримаю! – долинуло спокійне, наче з-під товщі води. - Ти ж бачиш мене?

- Частково, – кивнула, додавши онімілим язиком: - але цього не може бути.

В роті з’явився кислий присмак. Паніка почала лоскотати нерви так, що захотілося негайно ж знепритомніти, адже тільки таким чином я змогла б відокремити свою свідомість від того, що тут і зараз відбувалося. А мені цього невимовно хотілося.

- Поглянь на мене! – тихе, зате суворе.

Звела туманний погляд доверху – й здригнулася, знову уздрівши вже знайомі червоні зіниці. Я й забула про той сон, що наснився мені у ванній кімнаті. Він не видався тоді важливим чи особливим, але зараз усе сприймалося інакше. Здавалося до неможливого реальним і неправильним. Я нічого не могла й не хотіла розуміти. Єдине, чого прагнула, – якнайшвидше прокинутись.

І цей чоловік… Він був не таким, як інші. І причина губилася далеко не в його дивному погляді, хоч і в цьому теж. Я відчувала, як поруч із ним вібрує моя шкіра, відчувала незрозуміле поколювання у грудях, а найголовніше – він бачив і відчував мене. Єдиний у цьому довбаному сні міг торкнутися моєї шкіри, а не пройти крізь моє тіло.

- Хто ти? – вимогливо запитав незнайомець, злегка мною труснувши.

- Анна, – прошепотіла слабко, наче перебуваючи у прострації.

- Як ти тут опинилася?

- Не знаю... Приснилося. Адже це просто сон. Все це нереально, – переконувала саму себе.

- Дуже навіть, – жорстока усмішка викривила вуста чоловіка. - Як багато встигла побачити?

- Достатньо, – голос здригнувся під тиском блювотного рефлексу: перед очима досі стояла та жахлива картина. І я й близько не хотіла думати чи уявляти, що ті монстри зараз роблять зі своїми полоненими.
Не хотіла, проте робила це. Вже знала, що всього за кілька метрів звідси просто в цей момент у неймовірних муках гинуть прості смертні. І, як на зло, внутрішній голос нашіптував підозріливе, що звичайний сон не може бути настільки реалістичним...

На незнайомцеві, до слова, теж була кров. Багато крові. Нею промок увесь його одяг, а на поясі кріпився меч, з леза котрого досі стікали багряні каплі. Темне волосся липкими, мокрими пасмами розсипалося по засмаглому обличчі, червоні очі дивилися з неприємною цікавістю, ліву брову прорізав старий ідеально рівний шрам, а на правій вилиці темнів свіжий синець.

Хто він?

Він ворог чи…

Ні, немає жодних «чи». Усі, хто тут знаходиться, вбивці. Всі небезпечні. А він – найбільше, якщо має владу віддавати накази. Якщо має владу бачити мене.

- Отже, Анна… – вимовив чоловік так, наче смакував моє ім’я, - я запам’ятав. Але скажи, чому ти тут і чому інші тебе не бачать?

- Не знаю, – похитала головою, здивована, що й він не в курсі. - Я нічого не знаю. Присягаюсь.

Різкий черговий крик, змусив мене ще сильніше втиснутися в стіну й затулити боязко вуха. Ноги знову затремтіли, і я відчула, як втрачаю контроль над власним спокоєм. Ще більше гнітили присутність і тиск цього незнайомця. Я була впевнена, що він не менш небезпечний, ніж ті зеленошкірі створіння. Але нічого вдіяти не могла, тому просто чекала моменту, коли це жахіття скінчиться.

- Розбудіть мене… – в істериці вознесла пошепки коротку й тиху молитву невідомо кому. Боги, духи, та навіть демони – хтось мусить мене почути. - Благаю.

- Невже ти думаєш, що зараз сниш? – здивоване, опісля тихе: - Ти ж не можеш бути… Виром.

Я застигла на місці, наче вражена блискавкою. Такого вже точно не очікувала почути у власному сні від небезпечного вбивці. А тому вкотре нагадала собі подумки, що це лише нічний кошмар. Спробувала взяти під контроль свій страх, а тоді раптом почула, як мене хтось кличе. Голос був дуже знайомим. Я точно його вже раніше чула.

- Софі! – таки упізнала, зрадівши.

- Софі? – повторив похмуро названий Мороком.

А тоді на мою шкіру звідкись зверху полилося біле світло. Я відчула, як свідомість покидає це жахливе місце; побачила, як розмиваються стіни, підлога й постать незнайомця, а тому зітхнула з полегшенням:

- Нарешті!

- Це була не остання наша зустріч. Я запам’ятав тебе. Іще побачимося, Анно, – прозвучало, як обіцянка.

Підземелля розвіялось, мовби попіл – від вітру. Перед очима постала знайома затишна й безпечна кімната. Від цього на душі враз стало спокійніше. Але тривожний сон не приніс належного відпочинку, тож я почувалася втомленою й розбитою. Та й холодний страх нікуди не зник, надійно засівши між ребрами

- Виклич мені лікаря або ж цілителя – хто тут є у вас, – попрохала Софі, спустошивши склянку води.

Тіло продовжувало мілко труситися, а з голови не йшла та кривава картина. Проте я вперто переконувала себе, що то був лише сон. Просто дуже реалістичний.

Копитні монстри, вбивці в плащах, клітки з людьми й ріки крові – такого не буває насправді, все це був лише нічний жах.

Навіть той дивний незнайомець Мор.