Анна Мавченко - Невситимі, Анна Мавченко

Втікаючи від невідомого ворога, ми з батьком оселилися в зоні відчуження, позбавленій магії. Місцеві мешканці нарекли нас чужинцями й роками змушували почуватися «інакшими». Зі смертю тата життя стало нестерпним, а ставлення співмешканців – жорстоким і несправедливим. Тільки зустрівши рівного собі, я знайшла сили й сміливість ризикнути всім заради нового життя. Довірившись таємничому незнайомцю, я повернулася до великого світу в надії зажити по-новому, проте секрети минулого наздогнали мене. А найстрашнішою виявилася нова реальність: демони заполонили світ і поступово перетворюють людське життя на пекло; пророцтво, яке я все життя вважала вигадкою, починає здійснюватися; люди, яким довіряла, зраджують; і моє життя, виявляється, зовсім мені не належить… (Візуалізації у блозі)

Пролог

Не все те явне, що таким здається.

Боїшся мене? – проникливе, насмішкувате.

- Боюся, – киваю.

Погляди наші схрестилися, мов гострі мечі. Мій – зляканий, проте демонстративно спокійний; і його – пильний, злегка хижий.

- Чому? – зацікавлене.

- Гадаю, для мене ти небезпечний, – то була цілковита правда.

Я не просто це відчувала – була впевнена у своїх словах, бо сама бачила його криваві діяння, бо не раз уже чула подібні твердження від Марфи чи батька. Останній помер із цим відчаєм на вустах. Тож тепер я була насторожі. Тепер більше не нехтувала передбаченням жінки.

- Даремно хвилюєшся. Тобі я ладен скоритися.

- Мені це непотрібно, – кидаю сміливо, хоча всередині гублюся від глибокого здивування.

«Що означають його слова? Хіба він не бажає мені зашкодити?» – недовірливо шепочуть у голові думки.

Але я й не думаю це запитувати насправді. Мені така правда не потрібна, бо вона може поселити в голові ще більший вічний страх, який отрутою пектиме мою душу. А тому швидко розвертаюся і йду, бажаючи якнайшвидше прокинутись.

Ноги ледве несуть. Злякане серце гулко відстукує у вухах. Кожна клітинка мого тіла тремтить від думки про те, що він таки справжній. Батько не помилявся: Кіпріан знайшов мене.

Знайшов...

- Я чекатиму! Чуєш? Моєю ти будеш! – долинуло слідом упевнене.

Я відчувала Його важкий погляд на собі. Від цього захотілося сховатися або ж чимось прикритися чи, ще краще, змити зі шкіри кип’ятком моторошне відчуття Його фізичних і нефізичних дотиків. Та я тримала спину рівно, намагалася принаймні здаватися безстрашною. Хоча це було далеко від правди. Бо я ледве переставляла кінцівками, ледве робила подихи, ледве стримувала крик відчаю.

- Помилуй… – попрохала тихо, все ж не стримавшись і відчувши, як шкіра вкривається дрібними сиротами.

Я не озирнулася, бо справді боялася побачити те, що позбавить мене будь-якої надії. Надії на рятунок від цього чоловіка. Та й була певна, що почує. Попри відстань, попри шепіт таки почує.

І він почув.

- Не можу, – гірке та безсиле прозвучало, як справжня обіцянка.

Я судомно вдихнула й зірвалася на біг. Здавалося, він негайно ж її виконає. А я не могла цього допустити. Не хотіла, бо не знала, що тоді чекатиме на мене.

Мені треба прокинутися. Необхідно це зробити, інакше всеосяжний страх навіки позбавить мене цієї можливості. Я не можу здатися тоді, коли в моєму житті все нарешті почало налагоджуватися. Не маю права відмовитися від свого щастя, коли так багато витерпіла і пройшла заради нього.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍