Анна Мавченко - Невситимі, Анна Мавченко

- Мор наказав дочекатися його сигналу, тож обійдемося без самочинства, – знову озвався пошепки перший.

- Кожна нова секунда – це чиєсь життя. Очікування може обійтися нам надто дорого, – зле шипіння.

- Усіх врятувати не вийде, як би сильно ти того не хотів!

Двоє невідомих напружено зупинилися прямо навпроти мене. Вони дивились один на одного, наче сперечаючись поглядами в намаганні довести свою правоту. Зрештою, другий знову відповів крізь зуби:

- Ми виконаємо наказ! Інакше під загрозою опиняться вже наші життя. І якщо демонюки не вб’ють, то Мор точно шкуру спустить. Повір, я навіть не знаю, що в такому випадку краще.

- Гаразд, – через певний час неохоче кивнув перший.

В унісон з його невдоволеним голосом сталеві двері з того ж боку раптом скрипнули, змусивши двох спільників хутко заховатися за сміттєвими баками. Я про всяк випадок теж зробила крок у темряву, зосередивши всю свою увагу на тому, хто мав от-от вийти.

Ручка зігнулася донизу – і вже за мить із темного проходу з'явилася достоту гігантська фігура якогось моторошного зеленошкірого створіння, лише частково схожого на людину. Очі його скидалися на два аспідних провалля, а з нижньої частини спини виглядав тонкий зелений хвіст із клубком темної шерсті на самому кінчику. Ноги чудовиська прикривали вільного крою штани, котрі, втім, не ховали чорних копит, а рельєфний торс виблискував у світлі єдиного ліхтаря краплинками поту й іще чогось червоного. Я схильна була вірити, що це просто фарба. Так зберігати спокій виходило значно простіше.

Чудовисько дістало тонку сигарету, зробило кілька глибоких затяжок і сплюнуло недопалок на землю, роздавивши його ногою чи що там взагалі у нього. Опісля розстебнуло ширінку, дістало звідти… Ой, не хочу дивитися, що дістало! От узагалі не цікаво! Навіть близько.

Іще за секунду почувся звук сечовипускання й полегшене зітхання-гарчання. Я скривилася, прикривши носа, й забажала забути все те, що встигла побачити й почути. Але була певна, що найближчим часом точно не вийде. Так завжди буває з чудернацькими снами – тільки вони на ранок запам'ятовуються, все ж інше з пробудженням із голови успішно втікає.

- Урдуре, чорт тебе пожери, ти що там робиш? – почулося приглушено-злісне.

Я не взялася перевіряти, та була впевнена, що на вулицю вийшов іще хтось.

- Відливаю, хіба не бачиш? – короткий хриплий смішок вирвався з пащі створіння.

- Бовдур ти неотесаний, нам заборонено вилазити. Що як тебе хтось побачить? – знову невдоволене шипіння.

Уже побачили щонайменше троє.

- Тут нікого нема. Та навіть якби був – що мені з того? Живе м'ясо переварюється не гірше зготованого, тільки з кістками мороки більше, – почувся тихий звук від застібки, що змусив мене видихнути спокійніше.

Тепер я почувалася більш комфортно, якщо не брати до уваги картину в цілому.

Раптом боковим зором вловила ледь помітний синій спалах на руці в одного з тих чоловіків, які ховалися за сміттєвими баками.

- Що це? – вигукнула зеленошкіра істота, очевидно теж це помітивши.

- Мор, – з незрозумілими мені полегшенням і радістю видихнув викритий незнайомець, після чого вийшов з-за свого сховку, на мить зануривши руки під плащ і ефектно діставши звідти два гострих кинджали.

- Їжа! – вигукнув копитний.

- Я займуся ним, а ти подбай про іншого, – кинув напарнику той, у кого досі на руці світився синім браслет.

На цьому будь-які розмови припинилися й почалася справжня кривава бійка. За власним бажанням я б ніколи не погодилася споглядати щось подібне, проте зараз не мала іншого вибору.

Обидва монстри переважали своїх суперників фізичною силою та здавалися значно більшими й сильнішими. Однак перевагою людей виявилася наявність у них зброї, що заздалегідь зробило цей бій передбачуваним (хоча певні сумніви в мене таки були до останнього). Чоловік із кинджалами, як і його напарник, рухався швидко і вправно. Два тонких леза буквально танцювали на тілі жертви, залишаючи по собі глибокі червоні лінії. Монстр озвіріло ревів, активно розмахував кулаками у спробі бодай зачепити противника, але в нього мало що виходило. Надто хаотичними й неконтрольованими були рухи громили й надто професійними та виваженими виявилися маніпуляції його конкурента.

Другий чоловік теж не відставав, продовжуючи наносити своєму ворогу численні рани. Зовсім скоро на зеленому тілі не залишилося живого місця – все залила кров, що невпинно текла з огидних відкритих ран. А коли в сторони полетіли шматочки плоті, я ледь стримала в собі блювотний рефлекс. Захотілося кудись подітись, аби тільки не бачити цієї нелюдської кровожерливості. І погляд чомусь одразу зачепився за двері, з яких нещодавно з'явилися копитні. Йти туди не мала жодного бажання, та я відчувала, що мушу це зробити. Якась дивна сила манила мене в ту небезпечну незвідану темінь. І я скорилася цьому відчуттю. Не змогла вчинити інакше.

Відвівши погляд від двох смертельних поєдинків, з важким серцем прослизнула до дверей. Відтак, опинилася перед широкими закрученими у спіраль сходами, котрі вели кудись далеко вниз, і трохи завагалася, чи варто мені спускатися. Сон очевидно перетворювався в нічний жах, тож мене проймав цілком логічний страх. Хотілося якнайшвидше прокинутись, але я не знала, як це зробити. Тож вирішила просто пережити цей дивний нічний кошмар і дала собі зарубку зранку добути трохи снодійного. Бо довго так не витримаю.

Чим нижче я спускалася, тим гучнішими ставали чиїсь несамовиті крики й лязкіт металу. Кам'яні мокрі стіни щомиті відбивали світлові спалахи різних кольорів. Внутрішній голос підказував, що то були сліди справжньої магії. Тієї, котру мені ще не пощастило побачити у всій її красі насправжки. Й від цієї думки мене проймали суперечливі почуття: жах і захват водночас.