Оксана Мрійченко - Моя, бо кохаю, Оксана Мрійченко

— Ні, Леро…

Договорити Влад не встиг, бо двері відчинилися і в палату зайшов Ярослав. Його обличчя виглядало ще серйознішим, ніж зазвичай і це насторожило Леру. Серце стиснуло поганим передчуттям, яке витіснило навіть болючий сум.

— Добрий день, — Лера кивнула Ярославу, опустивши очі. — Почекаю в коридорі, щоб не заважати вам.

— Ні, Леро. Не йди, — раптом зупинив її Ярослав. — У мене новини. Думаю, що ти теж повинна їх почути разом з Владом.

Ці слова насторожили Леру ще більше, але вона кивнула і підійшла до Влада. Ярослав зупинився біля вікна і розвернувся обличчям до сина, засунувши руки в кишені своїх сірих штанів. В палаті повисла гнітюча тиша. Кожен нерв Лери натягнувся тонкою струною, а серце перейшло на галоп. Дівчина тихо зітхнула, не зводячи погляду з серйозного обличчя Ярослава. Влад протягнув руку і заспокійливо стиснув тремтячі пальчики Лери у своїй долоні.

— Тату, ти до мене прийшов насолодитися тишею? — запитав він.

— Ні, сину, — карі очі Ярослава стали непроникною завісою, ховаючи всі емоції. — Я прийшов сказати тобі, що… На жаль, картина у нас невтішна.

— В якому сенсі? — Влад ще міцніше стиснув руку Лери пальцями.

— Я спілкувався з кращими спеціалістами, — Ярослав зітхнув. — І на жаль… Жоден з них не бачить лікування для тебе. Дуже серйозна травма.

Влад так сильно стиснув пальці Лери у своїй долоні, що дівчині стало боляче. Проте набагато сильнішим був інший біль. Він безжально стиснув серце Лери зсередини і неначе перетворив його на брилу льоду, в якій замерзли всі мрії.

— Хочеш сказати, що я…, — голос Влада був ледь чутним, але дзвенів сталевою напругою. — Ніколи не зможу ходити?

— Не хочу тішити тебе марними надіями, — Ярослав зупинив погляд на блідому обличчі сина. — Думаю ти заслуговуєш знати правду.

— До яких лікарень ви зверталися? — Лера не витримала напруги, яка розривала душу на шматки і рішуче звільнила пальці з долоні Влада.

— До всіх, які могли б допомогти, — Ярослав перевів погляд на дівчину.

— Не вірю, — Лера заперечно похитала головою. — Має бути лікування. Напишіть мені точний діагноз Влада. Я теж шукатиму рішення.

— Де ти його шукатимеш?! — обличчя Ярослава стало суворим і холодним. — Рішення не існує, Леро! Припини тішити Влада дурними надіями!

— Я відчував, що так буде, — тихо промовив Влад. — Отже, я… інвалід?

Ці слова безжально пройшлися по серцю і Лера різко повернула голову до Влада. Його погляд сфокусувався в одній точці і став відстороненим та холодним, майже скляним. Обличчя Влада, яке завжди сяяло привітною посмішкою зробилося восковим, неначе з нього викачали всі емоції.

— Вибач, сину, — тихо промовив Ярослав. — Я зробив все можливе.

Влад ніяк не відреагував на ці слова, продовжуючи дивитися в одну точку. Ярослав рушив до дверей і вже за мить зник у коридорі. В палаті знову повисла важка тиша. Лера повільно втягнула носом повітря і промовила:

— Не вірю, що все безнадійно. Не можна здаватися!

— Годі, Леро! — Влад підвищив тон, зустрівши її погляд. — Ти хоч уявляєш які зв’язки у мого батька?! Якщо він не знайшов рішення, то його не існує!

— Не можна опускати руки. Треба продовжувати пошуки.

— Для чого?! Соромно визнати, що твій хлопець прикутий до інвалідного візка?! — Влад остаточно перейшов на крик. — Вибач, але це так! Звикай!

Лера здригнулася від його крику і замовкла, закусивши губу. Стримувати сльози було вже неможливо і вони почали сповзати по щоках гіркими краплями. Влад важко дихав, не зводячи з дівчини погляду. Двері палати відчинилися і на порозі з’явилася світловолоса медсестра у супроводі широкоплечого санітара.

— Добрий день, — медсестра привітно кивнула. — Владе, час на процедури.

Лера поспіхом відійшла до вікна і перевела погляд на чисте небо за прозорим склом. Перед очима все пливло від сліз. Санітар і медсестра вправно посадили Влада у візок, який стояв у кутку палати і викотили його в коридор. Залишившись на самоті, Лера нарешті перестала стримуватися. Ридання вирвалися назовні бурхливим ураганом, але не принесли полегшення. Дівчина відчайдушно плакала і не могла зупинитися. Влад не повинен залишитися інвалідом. Це зламає його, знищить зсередини. Позаду знову відчинилися двері. Лера різко озирнулася і побачила Ярослава, який зайшов у палату.

— Влада на процедури забрали, — голос тремтів, але Лера поспіхом витерла очі, наказавши собі заспокоїтися.

— Знаю, — Ярослав зачинив двері і підійшов ближче, спрямувавши холодний погляд на дівчину. — Ну що, Леро? Згодна мати хлопця в інвалідному візку?

— Я не дозволю Владу здатися.

— Мені ніколи не подобалось, що Влад з тобою дружить, — карі очі Ярослава спалахнули темною злістю, від якої стало моторошно. — Але я б не втручався в особисте життя мого сина, якби ти не впливала на його рішення.

— Я ніколи не…

— Знаєш, що було найважче ці п’ять місяців, Леро? — перебив її Ярослав. — Чекати! Я думав, що ти сама покинеш Влада. Але ти залишилася і продовжила впливати на мого сина. Трясця, він навіть зараз мріє про своє кляте СТО! Бо ти повторюєш йому свої дурні твердження про важливість мрії. Ти зруйнувала життя мого сина і я ненавиджу тебе за це. Але ще не пізно все виправити.