Денніс Ліхейн - Містична річка

Але вона стояла біля кузини й допомагала їй готувати їжу, діставати щось із холодильника, коли та її просила, відповідала на більшість телефонних дзвінків.

А тепер сюди прийшов Джиммі, менш як через двадцять чотири години після того, як довідався, що його дочка мертва, й запитує дружину, чи не потрібна їй допомога. Його волосся було досі мокре й майже не розчесане, сорочка прилипла до грудей, під очима висіли мішки від горя та недосипання, й Селеста могла тільки подумати: «О Боже, Джиммі, як ти будеш тепер? Ти про себе подумав, Джиммі?»

Усі інші люди, які прийшли сюди тепер, заповнивши вітальню та їдальню, штовхалися в коридорі, складали свої пальта на ліжка в Надіниній і Сариній кімнаті й раз по раз поглядали на Джиммі, не тому, що турбувалися за нього, а тому що просто не могли не дивитись на нього. Ніби лише він міг пояснити брутальну подію, яка приголомшила їх усіх, заспокоїти тривогу в їхніх мізках, підтримати їх, коли шок минеться і на їхні тіла накотиться нова хвиля болю. Джиммі не треба було докладати ніяких зусиль, щоб мати абсолютний авторитет, і Селеста часто думала про те, чи відчував він на собі цей тягар, що мав бути особливо тяжким у такі часи, як цей.

— Ти чого? — запитала Аннабет, не відриваючи погляду від бекону, що шкварчав на чорній сковорідці.

— Допомога потрібна? — запитав Джиммі. — Я можу попрацювати трохи біля печі, якщо ти захочеш.

Аннабет зиркнула на плиту й похитала головою.

— Ні, все гаразд.

Джиммі подивився на Селесту, ніби хотів запитати: вона тут, із тобою?

Селеста кивнула головою:

— Джиме, ми зробимо тут усе, що треба.

Джиммі глянув на дружину, й Селеста відчула найніжніший біль у тому погляді. Вона відчула, як шматок серця відколовся в нього й опустився глибоко в груди. Він нахилився над плитою й витер піт зі щоки Аннабет своїм указівним пальцем. Аннабет сказала:

— Не треба.

— Подивись на мене, — прошепотів Джиммі.

Селеста відчула, що треба, мабуть, покинути кухню, але вона боялася, аби її рух не порушив чогось між кузиною та Джиммі, чогось дуже тендітного.

— Я не можу, — сказала Аннабет. — Джиммі, якщо я подивлюся на тебе, то можу впасти, а я не хочу падати на людях. Ти мене зрозумів?

Джиммі відхилився від плити.

— Окей, люба, окей.

Аннабет прошепотіла, опустивши голову.

— Я боюся, щоб у мене не підкосилися ноги.

— Я тебе розумію.

Протягом якоїсь миті Селеста відчувала, ніби вони стоять перед нею голі і вона стала свідком чогось надто інтимного між чоловіком та його дружиною, наче вони любилися при ній.

Двері з протилежного боку зали відчинилися, й увійшов Тео Севідж, батько Аннабет, із двома ящиками пива на обох плечах. Червонопикий і веселий здоровань, який, проте, мав дивну грацію танцюриста, коли пропихався вузьким коридором із ящиками пива на плечах, високих і міцних, як корабельні щогли. Селесту завжди трохи дивувало, як ця гора могла породити кількох куцих недомірків — Кевін і Чак були єдині сини, які почасти успадкували його зріст і об’єм, і лише Аннабет передалася його фізична грація.

— Після тебе, Джиме, — сказав Тео, й Джиммі відступив, а Тео делікатно обминув його та пропхався на кухню. Він торкнувся Селестиної щоки своїми губами, лагідно промовив: — Як тобі ведеться, небого? — А тоді поставив обидва ящики на кухонний стіл і обхопив руками доччин живіт, притиснувши підборіддя до її плеча.

— Ти тримаєшся, моя люба?

Аннабет відповіла:

— Намагаюся, тату.

Він поцілував її збоку в шию.

— Дівчинко моя, — проказав, а тоді обернувся до Джиммі: — Ти маєш кілька кулерів, ми можемо їх наповнити.

Вони наповнили кулери, які стояли долі біля буфетної, й Селеста заходилася розгортати пакети з їжею, що їх було принесено, коли друзі й родичі почали рано-вранці приходити в дім. Їжі було дуже багато — ірландський содовий хліб, пироги, круасани, кондитерські вироби й три різновиди картопляного салату. Кульки з булочками, тарілки з м’ясом, шведські тюфтельк у величезній каструлі, два копчені окости й одна масивна індичка, загорнута у фольгу. Для Аннабет не було реальної потреби готувати їжу — усі це знали, але розуміли: вона потребує поринути в таку діяльність. Тож вона приготувала дві величезні пательні з яєчнею, а тепер смажила бекон і варила сосиски, тим часом як Селеста носила їжу на стіл, підсунутий у їдальні впритул до стіни. Вона запитувала себе, чим була вся ця їжа — спробою задовольнити любих мерців чи сподіванням людей заїсти своє горе, набити собі животи всілякими стравами, змити їх донизу коками та алкогольними трунками, кавою й чаєм, аж поки така силеча їжі не занурить їх у сон. Саме так поводилися люди на сумних зібраннях — на поминках, похороні, у таких випадках, як оцей: ви їли, пили й гомоніли доти, аж поки не могли більше ані їсти, ані пити, ані гомоніти.

Вона бачила Дейва крізь натовп у вітальні. Він сидів біля Кевіна Севіджа на канапі, обидва розмовляли, але жоден не здавався надто жвавим або задоволеним, обидва нахилилися так низько, сидячи на канапі, що здавалося, вони змагаються, хто впаде з неї першим. Селеста відчула напад жалю до чоловіка, бо над ним завжди літало бодай невеличке відчуття, що він чужий, а надто в цьому натовпі. Зрештою, усі вони його знали. Усі вони знали, що з ним сталося, коли він був малим хлопцем, і навіть якщо вони могли з цим жити й не звинувачували його (та, мабуть, вони його й не звинувачували), то Дейв не міг, зовсім не міг почуватися комфортно серед людей, які знали його протягом усього його життя. Коли він і Селеста контактували з невеличкими групами колег або друзів, з якими вони не жили в сусідстві, Дейв був приємним і легким співрозмовником. Він міг сприйняти найдотепніший жарт і любив посміятися, був чоловіком веселим та приязним (її подруги з перукарні, в якій вона працювала, та їхні чоловіки любили Дейва). Але тут, де виріс і пустив коріння, він завжди почував себе так, ніби відстає на півречення в кожній розмові, на півкроку від тих, із ким йому доводиться йти, останнім сприймає будь-який жарт.

Вона намагалася перехопити його погляд і всміхнутися до нього, повідомити, що, поки вона перебуває в цій квартирі, він може не почувати себе цілком самотнім. Але безліч людей штовхалися під