Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

за п’ять хвилин. Серце гупало від хвилювання. Якийсь час він бродив по коліна в снігу під стінами однієї з п’ятиповерхівок, намагаючись стати так, щоб вікна мерового кабінету визирали точно з-за ліхтаря — як на світлині. А коли це вдалося, то він озирнувся й побачив прямісінько позаду себе вікно, яке слабко мерехтіло відблисками увімкненого телевізора.

Вікно було занадто високо. Він намагався зазирнути і так, і сяк. До того ж там було темно і тихо, лише схвильовано базікав телевізор.

Арсен уже подумав, що міг би знайти привід зайти в цю квартиру і завтра, аж раптом долинув неймовірно знайомий звук. Такий знайомий, що в грудях умить виникла грудка люті, а очі наче кров’ю залило, звузивши поле зору до невеликої плями просто перед ним.

Цей звук — був коротким високим скриком його Оксі. І чув він його досі від неї лише за єдиної ситуації. У ліжку.

Мозок сам вирахував під’їзд і квартиру. Ноги самі кинулися вперед. Рука сама намацала в кишені кастет. Уже біля квартири він устиг торкнутися до дзвінка, та зрозумів, що перед ним — стандартні дерев’яні двері, з тих, які стоять у цьому будинку з незапам’ятних часів. І кровожерний бурий кролик у нього всередині сам прийняв рішення: не дзвонити.

Арсен не пам’ятав, як вибив двері. Пам’ятав Оксі — вродливу, наче богиня. І жах у її чорних очах. Пам’ятав, як стрибав униз-угору зад того хлопця, що ніяк не міг зупинитися. А може, просто не встиг. Може, і не встиг…

Він навіть не дав їй вибратися з ліжка. Вбив його просто на ній.

Зате лють, біль, образа і гнів випарувалися тієї ж секунди, коли обм’якле тіло впало на простирадла. Ба більше — тієї миті, коли Арсен завдав останнього удару, він відчув, що пробачив їй. Цілком. Абсолютно. Зрештою, всі помиляються. І йому стало добре.

Він сказав Оксі прийняти душ прямо там, і вона покірно скорилася. А сам сидів на краєчку ліжка, дивився крізь блимавий екран телевізора, і думав, що це дивно, що він не злиться. А ще — йому це сподобалося. Після всіх цих днів мордування й ревнощів, після люті та страху, що він може обрушити все це на свою найдорожчу людину, він відчув справжнє полегшення через те, що зміг цілком віддатися своєму гніву, розчинитися в ньому, перетворитися на нього.

Він не мовив їй щодо того, що сталося, жодного слова. Ні того вечора, ні жодного наступного. Не ображався й не злився. Вдавати, що нічого не сталося, теж не довелося. Арсен щонайприроднішим чином поводився так, як у їхні найкращі вечори, і його не мучили ні ревнощі, ні сумління.

І тільки тієї ночі прокинувся від дикого, звірячого голоду. А коли відчинив холодильник, щоб дістати пляшку кефіру, то побачив здоровий шмат сирої телячої печінки. І перш ніж усвідомив, що робить, Арсен учепився в неї зубами, почуваючи насолоду, яку можна порівняти лише з одним почуттям.

Із тим, що його він зазнав сьогодні, коли його кастет вибивав душу із того хлопця.

Далі кількох аркушів вочевидь бракувало. Той-таки рівний почерк просто із середини переказував Арсенову розмову з чоловіком, що фігурував у протоколі як такий, «що представився працівником поліції», а сам Арсен називав його не інакше як Чоловік у Червоному. Аркуш розпочинався словами: «Тоді він запитав мене, чи хочу я це припинити»…

— Якщо ви тут, то хочете це припинити, — проказав Чоловік у Червоному. — Адже, так?

Вони зустрілися в «Мінотаврі» обідньої пори, коли в повітрі щільною пеленою висів запах оцту і пельменів, а велика зала була майже цілком заповнена галасливими відвідувачами. Найкращий час, якщо хочеш поговорити тет-а-тет, і щоб ніхто тебе й поглядом не потривожив.

— Ви мене не заарештуєте?

Арсен мав поганий вигляд — у ньому складно було впізнати хлопця, що кілька років тому підібрав біля цукрового заводу кроленя. Він постарів, якщо це слово, звісно, можна вжити щодо людини, якій немає й тридцяти п’яти.

— Навіщо б я тоді призначав зустріч? — здивувався Чоловік у Червоному.

— А звідки я знаю, що у вас за гра… Може, ви і не з поліції…

Той мовчки простягнув посвідчення. Арсен сумовито зітхнув.

— Скількох ти вже отак застукав? — запитав Чоловік у Червоному.

Той недовірливо подивився на нього:

— Отак уже й розбігся розказувати…

— Тоді я розкажу. А ти можеш навіть не відповідати, — він дістав старий замацаний блокнот і звірився з ним. — Та-а-ак… Ну, спершу був хлопець біля оцього кафе, коли ти тільки приїхав…

— Там нічого не довели, — пробурчав Арсен.

— Там нічого й не доводили, наскільки я пам’ятаю, — Чоловік у Червоному перегорнув сторінку. — Але його я й не враховую. А ось далі сюжети значно цікавіші. Увірвався в чужу квартиру, заскочив дружину в ліжку з коханцем… — він наморщився. — Класика!

Арсен похмуро чвиркнув губами. Чоловік у Червоному послинив пальці та знову перегорнув сторінку:

— Минув рік… Ти диви! Теж у ліжку і теж тупим предметом. Трохи одноманітно, зате зі стабільним результатом. Гортаємо далі… І знову через рік! Це ж треба, яке відчуття ритму! — він трохи подався вперед і довірчо запитав: — Подобаються кастети, так?

Арсен похнюплено мовчав.

— До речі, а як ти їх вистежуєш? — безтурботно поцікавився Чоловік у Червоному.

— Я не помню…

Арсен глитнув — тяжко, наче його нагодували товченим склом.

— Добре, не хочеш, не розповідай, — дозволив Чоловік у Червоному.

— Та не помню я! — несподівано викрикнув він, і враз відчув знайоме відчуття грудки в горлі.

Замовк і лише зосереджено дихав. Кілька відвідувачів здивовано витріщилися на них.

— Кажи! — підбадьорив Чоловік у Червоному.

Неймовірно, та щойно він це промовив, як Арсенові полегшало. Ніби його тримали за горло, а тепер відпустили. І він почав говорити — так невпевнено, наче кожної секунди чекав, що Чоловік у Червоному зайдеться реготом:

— Я не помню їх… Не можу вспомнити… Тільки… чуство. Таке ото постоянне чуство, що це вже було… Я весь час їх шукаю. Кожного дня. Сліжу за нею, провіряю телефона. Лізу в ту чортову папку. І весь час таке чуство, наче я роблю це точно так, як уже колись робив.

— Але ж останнього разу ти точно не забув. Два тижні тому. Теж зі зломом і теж — на смерть. Як написав поет, «кастетом скроню роздробивши».

— Який поет?

— Бездарний, як по правді. Але зараз не про це. Чи хочеш ти більше не бачити доказів її зрад?

Арсен здивовано подивився на Чоловіка в Червоному:

— Я хочу, щоб вона перестала зраджувати, якщо вже на те пішло…

— У твоєму світі так і буде! — запевнив Чоловік у Червоному.

— У моєму світі? — не второпав той.

— Звичайно, попервах ти ще будеш підозрювати, стежити, перевіряти її телефон і все таке. Але нічого не знайдеш і заспокоїшся. Це те, що я тобі пропоную: перестати мучитися. Ніяких більше фотографій чи інтимних щоденників… Що ти іще знаходив у тій папці?

— Я пам’ятаю тільки пароль…

— Точно! Цього року був пароль від її інстаграму! А вже там — таке цікаве листування…

Арсен стиснув кулаки.

— І як? — запитав він.

— Що «як»?

— Як ви можете мені таке дати?

— Як? — Чоловік у Червоному відкинувся на спинку стіль-ця і схрестив руки на грудях. — Як альтернативу