Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

колони і притиснулася до неї, а очима забігала по підлозі, мов шукала щось розсипане.

Канре підійшла й спробувала зазирнути Юонні в лице, але та відвертала голову і мружилася.

— Що з тобою? Поганий сон наснився? — здивувалася Канре, хоча розуміла, що ту служку, котру вона знала, не налякати жодним поганим сном.

— Не дивитися вгору, — шепіт став чіткішим. — Не дивитися вгору. Ні-ні-ні. Ні, маестро. Тільки не дивитися вгору…

— Це я, Канре. — Дівчина поклала руку Юонні на плече, але та стріпнула її, як сміття, закрила лице обома руками і побігла коридором геть. Її кроки відлунювали в тиші: дім Престів за відсутності господарів не поспішав прокидатися з першими променями зимового сонця.

— Ходімо, — озвався Жаррак, мовби не бачив довкруж нічого. — Своїй подрузі ти зараз не допоможеш.

— Що з нею? Юонна завжди була швидка на язик, а тепер ніби… ніби боїться всього.

— Може, так і є. Я не знаю, Канре. Батько забирав її з собою, і не можу твердити, але знаю, що доброти до слуг у ньому мало. Особливо до тих, кого він бере для себе. Зараз їй не допомогти.

— Юонна так жадала потрапити у ваш дім…

— Ходімо… — наполіг маестр, мовби за ним гналися, і вони піднялись ще одними сходами, вузькими й крученими, до невеликого коридору, де ховалися Жарраків кабінет та його покій, котрими чаротворець послуговувався з дитинства в ті рідкісні моменти, коли жив у цьому домі. Батько не торкав його кімнат, бо мав певність: молодший спадкоємець врешті тут оселиться.

Коли юнак відчинив двері, то за ними Канре перш за все помітила довгий стіл, на котрому вже парувала в порцеляновому тазику вода, рівною купкою лежали рушники, а збоку зблискували у світлі свічок пузаті карафки. І срібні інструменти, котрі неприємно нагадували їй причандалля лікаря.

— Що ти робитимеш із цим усім? — спитала дівчина, сторожко роздивляючись розкладене на столі.

— Я порушуватиму закон, Канре. І — прошу тебе приєднатися до мене.

* * *

— Вона справжня, — повторив юнак, роздивляючись крихітну гілку крізь збільшувальне скельце, оправлене кованим мереживом.

— Тебе стратять, якщо це так, — відповіла Канре, сьорбаючи гіркий лікер, котрий мовби пропалював зсередини. Те, що говорив чаротворець, важко було усвідомити й осмислити на тверезу голову.

Він говорив про золоту оливну гілку. Благословення вищих. Для неї.

— Це неможливо, Жарраку. — Дівчина опустила карафку на стіл і нахилилася над крихітною таємницею, шукаючи доказ своєї правоти. — Тобто… Маестри благословенні. Золота гілка під шкірою…

— Яку творять самі чаротворці. Яку наносять батьки своїм дітям.

— Так! Так, але — вищі вищим! Інших за таке вбивають!

— Ти коли-небудь чула, як виготовляють золоті гілки?

— Ні. Звідки? У передмісті, де я народилася, більшість досі вірять, що вони проростають самі.

— Це дуже складний процес, Канре. Дуже витратний. Дорогі матеріали, котрі готують алхіміки, і сам чар непростий. Існує відомство, котре опікується гілками. Їх виточують своїми силами чаротворці — для своїх спадкоємців та для спадкоємців алхіміків. Певну квоту має кожен, благословенний достатнім даром… Аби збіднілі роди все ж мали змогу дозволити собі цей знак, виготовлення гілок — під наглядом відомства, яке звітує напряму королю. Їх отримують саме стільки, скільки потрібно. Роблять невеликі запаси про всяк випадок та ведуть чіткі записи. Кожен знак вписано у звітні книги…

Алкоголь ударив у голову, і дівчина запанікувала:

— Боже, Жарраку, я ж чула ці пересуди про маестра, котрий пробував випекти гілку на шкірі своєї коханки, й вона вмерла в муках, бо він осквернив благословення…

— Канре. — Жаррак підійшов до неї, обійняв за талію і посадовив на стіл перед собою. — Вгамуйся.

— Але ж…

— Я певен, що ти й сама не віриш у всі чутки, які люблять квіткарки на ринку.

— Так. Гаразд. Не вірю. Але, Жарраку, якщо ти це зробиш, то нас уб’ють. Викриють, засудять і стратять.

— А ми нікому не казатимемо. І сховаємо мітку так, щоб вона не потрапляла на очі. Зазвичай її розташовують там, де важче позбутись, але оскільки ти не ризикуєш втратити руку на полі бою… Я заберу тебе звідси. Туди, де ніхто не знає твого минулого.

Дівчина похитала головою. Забагато складнощів, забагато неможливостей.

— Задля чого цей ризик? — перебила вона, сміливо підводячи очі на маестра.

— Бо я хочу захистити тебе від синьки.

— Тобто?

— Гілка — це не просто знак вищості. Вона — захист від синюшної міттги. Справді, Канре. Вона, а не міфічне рішення святих. Вона не дає нікому з вищих занедужати. Ось так. Нема ніякого благословення. Це велика брехня.

Канре роззявила рота і завмерла. У Жарракових очах тремтіли вогники страху.

— Тобто… Тобто всі-всі вищі виживають тому, що гілка… І якби вона була в Жюссі… І якби вона була доступна всім, то…

— Ні, Канре. Ні. Не вистачить і цілого війська чаротворців, аби виготовити гілки для всіх. Так не вийде. Не вистачить скарбів. А якби навіть грошей стало, якби гілки виготовляли невпинно, Канре, то люди мусили б стояти в черзі по них довгі роки — і всі чаротворці та алхіміки королівства тільки й мали б до роботи, що з ранку до ночі працювати над мітками. Люди помирали б, чекаючи своєї черги. А чаротворці вигорали б щодня, бо творення однієї цілої гілочки потребує більше душевних сил та чару, аніж ти можеш помислити. Тому кожен за життя має витворити лише кілька цих знаків — аби не випалити душу… Розумієш мене, Канре? Скажи, що так. Я розповідаю це, бо вірю, що ти зрозумієш.

— Так, — видихнула вона, хоч і не розуміла сповна.

Дівчина скосила погляд на крихітну гілочку, що коштувала більше, ніж тисячі життів. Хотіла б відказати, що все розуміє, та тільки батьки померли від синьки, Аннік померла від синьки. А цієї ночі Жюссі ще тримала її за руку і