Марина Комарова - Кохаю. Цілую. Твій дах, Марина Комарова

Довелося підбирати «знаряддя», відкривати двері кімнати ширше та крастися до кута, де сиділо це чудовисько.

- Вітальчику, - вкрадливо покликав я, - киць-киць-киць.

Киць-кицем я явно кота образив: так на мене не шипіла ще жодна жива істота, задкуючи та утикаючись пухнастою дупою в стіну.

- Добре, сер, ми з вами домовилися, - не став сперечатися я. - Якщо вам так подобається моя кімната, я йду спати з вашою господинею.

Віталік припинив шипіти. Здається, такий варіант розвитку подій йому в голову не приходив. Він просто прийшов познущатися над сусідом улюбленої господині, а тут такий поворот. А я, сказавши один раз, змінювати рішення не збирався. До того ж буде можливість все висловити Віті і за дядька в трусах, і за котика, і за... хм, ну я придумаю. Ну ладно, не висловити, але хоча б зробити маленький акт помсти.

З цими думками я рішуче підійшов до ліжка, взяв подушку та попрямував до Віти. Двері, правда, залишив відкритими. Замикати Віталіка нерозумно, бо ризик отримати залиті котиком капці дуже високий.

Віта спала, згорнувшись клубочком. Пощастило, що вона розмістилася на половині ліжка. Хоча чому там розміщуватися, маленька ж та тендітна. І спить міцно... дуже.

Поклавши подушку та влаштувавшись поруч, я закинув руки за голову і прикрив очі.

Що ж... Правду каже інтернетна мудрість простих людей: «Не такий страшний кіт, як його нічний тидиць».

Заснув я з посмішкою на губах.

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно