Йон Колфер - Артеміс Фаул. Утрачена колонія, Йон Колфер

На мить з’явилася юрба примарних силуетів, і їй здалося, що демонів стало значно більше. До того ж шлунок раптом звело від голоду, і вона могла запри­сягнутися, що нігті в неї на руках подовшали.

Демони Аббота швидко повернулися. І тримали­ся вони не групами, як сподівалася Холлі. Вони з’являлися з-поза краю по одному і спускалися в кра­тер. Жахливе видовище — десятки воїнів зіскакува­ли в кратер, руни на їхніх грудях світилися черво­ним, зуби клацали, роги загрозливо погойдувалися, і бойові виклики луною котилися по вулкану. Це не тролі. Тролі мали лише зародки розуму, а ці демони були організовані та готові до бою. І вони вже знали, як не потрапити під лазерні промені.

Холлі прицілилася у ватажка.

«Гей, Абботе, — подумала вона. — Що б не трапи­лося, додому ти повернешся з головним болем».

І вона випустила в нього три заряди. Два зникли, а третій влучив, і Аббот упав на попіл.

Холлі робила все, що могла: збільшувала діапазон, майже не відпускала курок. Якби вона мала весь бо­йовий комплект, жодних проблем не було б. Дві гра­нати потрібної миті — і цю хвилю демонів можна було б зупинити, а пульсова штурмова гвинтівка ви­рубала б їх у разі потреби на кілька сотень років. Зда­ється, затримати Аббота і його банду, щоб Артеміс устиг добігти до бомби, неможливо. А якби вона і змогла це зробити, що тоді?

Демони бігли, пригинаючись до землі. На бігу вони пускали з арбалетів стріли, і на цю зброю зміни часу не впливали. І не мали впливати. Промені «Нейтри­но» були відкалібровані на коротке життя: після того як вони вступали в контакт із повітрям, розсіювалися через п’ять хвилин, якщо не змінити настройки.

На щастя, стріли летіли недалеко, але трохи до­вше, ніж кілька секунд тому. Часу обмаль!

Групі особливо відчайдушних бісенят удалося пробігти крізь вогонь Холлі. Їхня метода була абсо­лютно дурною і самогубною. Шию вони не зламали лише дивом. Скориставшись щитом, немов санчата­ми, троє бісенят скотилися по внутрішньому схилу кратера. Їх кидало з боку в бік і било об каміння.

За секунду вони опинилися метрів за п’ятдесят від Холлі, і вона відчула запах поту, що виступив у них на чолі. Холлі направила на них дуло пістолета, але запізно. Не влучить. Та й інші скористалися б тим, що вона відволіклася.

Бісенята злобно на неї дивилися, вишкіривши го­стрі зуби. Один розлютився так, що у нього з пор по­чала виступати якась субстанція.

Вони підстрибнули на валуні, зависли в повітрі на довгу мить, і раптом щось сталося. Повітря за­пульсувало, і реальність миттєво розкололася на кольорові пікселі, немов на зіпсованому моніторі. У Холлі стиснуло шлунок. Бісенята зникли, прихо­пивши із собою трубу кратера радіусом два метри.

Холлі відсахнулася від дірки, і та сама собою за­крилася.

Номер Один упав на коліна, і його знудило.

— Магія, — прошепотів він. — Зникає. Тяжіння Землі зараз сильніше за срібло. Усі в небезпеці.

Артеміс і Кван почувалися трохи краще, але тіль­ки трохи.

— Я старший і краще контролюю свої почуття, — поділився Кван. — Тому мене і не знудило, — сказав він, і його знудило.

Артеміс навіть не дав старому цілителю часу отя­митись. Бо часу не було. Він одночасно стискався і розгортався.

— Ходімо, — поквапив він. — Уперед.

Холлі підвелася на ноги, потягнувши за собою Номер Один. На схилі за ними демони зупинили­ся, побачивши, як зникли бісенята, але тепер знову почали наступ. Вони, безсумнівно, вважали, що за зникнення їхніх маленьких братів відповідає Холлі.

По острову прокотився гуркіт. Частини Гібраса полетіли в тунель. Деякі матеріалізуються на Землі, деякі в космосі. Дуже сумнівно, що ті нещасливі, які опинилися на цих уламках, виживуть. Магії, яка б направляла їх, у них не було.

Артеміс через силу зробив останні кроки до бом­би і впав біля неї навколішки. Стер рукавом попіл з індикаторної панелі, уважно її оглянув і покивав у такт таймеру.

Таймер поводився дуже дивно: відлік то починав квапитися, то уповільнювався, а то відлік пускався в зворотному напрямку. Але хлопець знав, що в цьо­му має бути якась логіка. Магія — лише інша форма енергії, а енергія підкоряється певним правилам. По­трібно просто спостерігати за таймером і рахувати. Для цього знадобилося трохи більше часу, ніж вони могли собі дозволити, але Артеміс нарешті помітив повторення. Він хутко перебрав цифри в голові.

— Я зрозумів, — крикнув він Квану, що стояв на­вколішках поруч із ним. — Відлік відбувається пере­важно вперед. Година за секунду на рахунок сорок, після цього уповільнення до тридцяти хвилин за се­кунду на рахунок вісімнадцять, потім стрибок назад у часі, одна хвилина за секунду назад на рахунок два. І знову повторюється.

Кван кволо посміхнувся.

— Повтори, що було спочатку?

Артеміс підвівся, підняв бомбу з гнізда із попелу і грибів.

— Не звертайте уваги. Вам потрібно підготуватися для транспортації. Я перенесу бомбу куди потрібно.

— Добре, кмітливий Хлопче Бруду. Але нам усе одно потрібно чотири магічні істоти. Нам потрібен Н’зал.

Холлі підійшла до друзів, не припиняючи вогню.

— Подумаю, що я можу зробити.

Кван кивнув.

— Я тобі довіряю, капітане. Втім, куди мене дове­ла довіра?

— Куди покласти бомбу?

Кван замислився.

— Нам треба утворити навколо неї коло, тож по­трібно пласке місце. Поглянь туди!

Артеміс потягнув бомбу до вказаного місця. Воно було не так уже й далеко. А тоді вони всі зможуть стати навколо неї і дивитися, як вона вибухне.

Кожен мав своє завдання. І шанси на щасливий кінець були трохи нижчими, ніж можливість шлюбу гобліна з гномихою. Гоблін радше з’їсть свої ноги, ніж візьме за дружину гномиху.

Артеміс мав правильно розташувати бомбу. Но­мер Один і Кван відповідали за закляття. Обов’язкам Холлі важко було позаздрити: вона мала зберегти всім життя, ще й переконати Аббота до них приєд­натися. І все це в той час, коли острів навколо них розсипався на частини.

Вулкан буквально розривало. Великі сегменти зникали, немов частини велетенського тримірного пазлу. За кілька хвилин і переносити нема чого буде.

Кван узяв Номера Один за руку і повів до неве­личкого рівного місця.

— Так, хлопче. Я дуже вражений, що тобі вдалося викликати зображення солдатів. Але зараз час зро­бити дещо більше. Знаю, тобі боляче. Це тому, що ти дуже чутливий. Але ти не мусиш звертати уваги на біль. Нам потрібно перенести острів.

У Номера Один затремтів хвостик.

— Острів? Цілий острів?

Кван підморгнув: