Йон Колфер - Артеміс Фаул. Утрачена колонія, Йон Колфер

— Кров і кишки! — вигукнув один, і ці слова під­хопили інші.

Не дуже красиво сказано, але суть передає.

Холлі не дуже хвилювалася. «Нейтрино» може дістати, куди вона схоче, а якщо виставити більшу ширину променя, то бісенят і демонів можна трима­ти подалі. Теоретично.

Вона відштовхнула Артеміса, зайняла позицію і відкрила вогонь. Промінь збив демонів з ніг, і з землі вони не підведуться щонайменше десять хвилин. Крім тих, хто відразу скочив на ноги. І та­ких, здається, було чимало. Навіть бісенята спокій­но перенесли лазерні промені, немов то був просто сильний вітер.

Холлі спохмурніла. Цього не має бути. Збільшува­ти потужність вона не наважувалася, щоб не спри­чинити непоправні ушкодження. Не хотілося б, аби сталося щось погане.

— Кване? — гукнула вона. — Мій лазер не діє. Щось підкажеш?

Холлі знала, що на полі бою цілителі не дуже допоможуть. Вони відмовлялися завдавати шкоди. Втручалися лише в найскрутніших ситуаціях. Доки Кван наважиться переступити через свою пацифіст­ську натуру, буде вже запізно.

Кван чухав підборіддя, а Холлі стріляла. Кожен постріл валив з ніг величезну кількість демонів, але за секунду вони знову стояли на ногах.

— Якщо Раду було замесмеризовано, я можу їх зцілити, — нарешті сказав Кван. — Але мозок — річ делікатна, потрібен прямий контакт.

— Обмаль часу, — відповіла Холлі. — Артемісе, ти щось придумав?

Артеміс схопився за шлунок.

— Мені потрібно в туалет. Секунду тому все було гаразд. А зараз...

От якби крила працювали! Тоді б Холлі могла злеті­ти і цілитися в демонів згори. Так було б значно легше.

— Туалет, Артемісе? Саме зараз?

Одному демону вдалося прорватися повз лазерні промені. Він був так близько, що можна було відчу­ти його запах. Ударити він не встиг: Холлі пірнула під його руку і штовхнула ногою в груди. З легенів демона з шумом вийшло повітря, і демон упав, від­кривши рота.

— Мені потрібно в туалет, а твій «Нейтрино» майже нічого не може зробити. Час прискорюється. Нас підхопило хвилею. — Артеміс схопив Холлі за плече, її рука смикнулась, і лазер випустив заряд у небо. — Потрібно дістатися бомби. Вона може ви­бухнути будь-якої миті.

Холлі його відштовхнула.

— Не забувай про запобіжні заходи, Артемісе. Не чіпай мене, коли я стріляю. Кване, чи не допоможеш нам виграти трохи часу?

— Час, — посміхнувся Кван, — Знаєте, це якась іронія. Нам потрібен час, а ми...

Холлі аж зубами заскреготіла. Чому їй завжди до­водиться мати справу з якимись розумниками?

Номер Один був одночасно і наляканий, і заці­кавлений. Боявся він з очевидних причин: на нього могло чекати розчленування, болюча смерть тощо. Але мозок його напружено працював. Він цілитель. Він може щось зробити. На острові від такої неспо­діваної атаки він би напевно розгубився. Але тепер він зазнав і дещо гірше. Ті Люди Бруду в шато. Особ­ливо високий, у костюмі та з вогняною палкою.

«Замість того, щоб дозволити іскрам летіти в різні боки, я збираю і створюю образи, які легко впі­знати».

Номер Один зосередився на людських постатях зі своїх спогадів, оповив їх магією, надав їм сили. Від­чув, як вони затверділи, немов кров у мозку перетво­рилася на кригу. Коли тиск став майже нестерпним, він виштовхнув їх у реальність — дюжину примар­них силуетів убивць із кулеметами в руках. Видови­ще було ефектним. Навіть Аббот відступив. А інші навіть не відступили, розвернулися і побігли.

— Чудово, Кване. Добре придумали, — похвалив Артеміс.

Кван здивувався.

— Ти читаєш мої думки? А, ти мав на увазі сол­датів! Вони не мої. Номер Один дуже сильний ці­литель. За десять років він і сам зможе цей острів перенести.

Аббот лишився стояти за десять кроків від групи з мечем в одній руці і роєм магічних куль навколо

себе. Варто віддати йому належне як ватажку — він не злякався, дивився в обличчя смерті як справжній демон, з мечем у руці і посмішкою на обличчі.

Кван похитав головою.

— Гляньте лише! І це той ідіот, який завдав нам стільки клопоту.

Аббот уже мав справу з магією, тож швидко здо­гадався, що всі ці нові люди та їхня зброя просто ілюзія.

— Поверніться, недоумки! — крикнув він солда­там. — Вони вас не вб’ють.

Артеміс постукав Холлі по плечу.

— Вибач, що знову тебе відволікаю. Але нам по­трібно повернутися до бомби. Усім. І якщо можливо, прихопити із собою Аббота.

Холлі кілька разів пальнула в груди Аббота, щоб виграти хоч дві хвилини. Ватажок демонів відлетів, немов його штовхнув невидимий велетень.

— Гаразд, ходімо. Артемісе, іди першим. Я вас прикриватиму.

Вони знову спустилися в кратер, обережно про­суваючись, щоб не підсковзнутися на попільній корці. Спускатися було швидше, але й складніше. Най­важче було Холлі, бо вона йшла спиною вперед, готова стріляти в кожного, хто бодай рога висуне з-поза краю кратера.

Немов повторився жахливий сон п’ятирічної дав­нини. Кислотний запах дратував очі й горло, ноги потопали в попелі, над головою височіло червоне небо, і мов навіжене калатало серце. Не кажучи вже про страх, що повернуться демони.

Але гірше було попереду. Звільнена Кваном ма­гічна енергія прискорила розпад позачасового за­кляття, і те от-от мало зникнути. На жаль, тепер дії відбуватимуться в зворотному порядку. І почнеться все з Гібраса. Артемісові це було відомо, але на роз­рахунки не можна було гаяти ані секунди. Скоро, вирішив він. Усе станеться дуже скоро. А хто може сказати, що означає «скоро» в такому місці?

Артеміс відчував, що це не тільки його припу­щення. Він знав, що тунель неминуче зникне. Він до­торкнувся до магії. Став частиною її, а вона стала частиною його самого.

Артеміс підхопив Квана під руку, підганяючи вперед.

— Хутко! Маємо поспішати.

Старий цілитель кивнув.

— Відчуваєш? Хаос навколо. Подивись на Номера Один.

Артеміс озирнувся. Номер Один від них не від­ставав, але чоло його наморщилося від болю, він об­хопив голову руками.

— Він дуже чутливий, — прошепотів Кван. — Ста­теве дозрівання.

І раптом статеве дозрівання у людей перестало здаватися таким уже й жахливим.

Холлі також було нелегко. Роки тренувань і прак­тичного досвіду не підготували її до того, що дове­деться спускатися в вулкан, прикриваючи при цьому людину і двох представників, можливо, вимерлого виду, коли навколо рушиться час.

Зміни в часі не лише вплинули на функції її орга­нізму, зброя теж постраждала. Холлі стріляла в край кратера, але промені зникали в повітрі, не подолав­ши і половини шляху.

«Куди потраплять ці постріли? —