Йон Колфер - Артеміс Фаул. Утрачена колонія, Йон Колфер

— Що нам робити?

— Від тебе мені потрібно лише одне. Збери свою магію. До останньої краплини. Дозволь їй пройти крізь мене. Решта — моя робота.

Не схоже, що це дуже складно. Але зібрати магію, коли навколо тебе літають стріли і зникають шматки пейзажу, було так само легко, як і сходити в туалет по команді, та й ще коли на тебе дивиться з десяток людей. І всі вони тебе ненавидять.

Номер Один заплющив очі та почав думати про магію.

«Магія. Ну ж бо, магіє!»

Він спробував піти тією самою стежкою, якою йшов, коли створював людей-солдатів. Дивно, але зараз магія пішла легше, немов вона була вже готова. Дверцята клітки відчинили, і тварина вийшла на волю. Номер Один відчув, як по руках потекла сила. Відчув, яка вона жива, а він сам у порівнянні з нею лише маріонетка.

— Гей, хлопче! — сказав Кван. — Не знеси мені го­лову. Притримай коней, доки не настане слушний час. — Старий цілитель крикнув Артемісу, і голос його був ледь чутним серед какофонії звуків: — Скільки ще?

Артеміс тягнув бомбу, впираючись ногами у стверділий попіл. Але в голові чомусь крутилося, що Батлер просто закинув би цю валізку на плече і без особливих зусиль переніс би її на плато.

— Рахуйте до трьохсот. Може, до двохсот дев’я­носта дев’яти. Якщо руйнування відбуватиметься стабільно. А воно і має так відбуватися.

Кван перестав слухати його після слова «триста». Він міцно схопив Номера Один за руку.

— П’ять хвилин, і ми рушаємо додому. Час почи­нати мантру.

Кван заплющив очі та захитав головою, забормо­тавши щось на давній демонській мові.

Номер Один відчув, яка сила походить від цих слів. Навколо них спалахнули магічні кола блакит­ного вогню. Він ухопився за свого нового ментора і приєднався до нього, відчайдушно повторюючи мантру, немов від неї залежало його життя. До речі, так воно і було.

Холлі перейшла до другого завдання. Якимсь ди­вом вона мала притягти Аббота до їхньої маленької групи і переконати приєднатися до магічного кола. Судячи з того, як він розмахував своїм імпровізова­ним мечем, добровільно він би не погодився.

Атака демонів майже припинилася. Час від часу з яскравим спалахом щось зникало в іншому вимірі. Але Аббот і члени ради виявилися дуже впертими. Вони бігли вперед і навіть не зупинялися, коли зни­кав хтось із них.

Холлі стріляла і розмірковувала, як варто вести переговори з ватажком. Вона пройшла спеціальну підготовку в цій галузі та, спираючись на свої спо­стереження і те, що їй розказав Номер Один, підо­зрювала, що в Аббота набутий ситуаційний нарцисизм. Він був закоханий у себе без тями, уважав себе найважливішим у громаді. Такі особи часто вибира­ють смерть, ніж пониження рангу. На думку Аббота, Холлі намагалася дискредитувати його як ватажка, і тому потрібно було негайно її позбутися.

«Чудово, — подумала Холлі. — Байдуже, в якому ти вимірі, завжди знайдеться якийсь самозакоханий самець, що спробує завоювати світ».

Демони наближалися розірваним фронтом. Аббот ішов на чолі, розмахуючи імпровізованим мечем, підганяючи замесмеризованих вояк уперед. Червоне небо над ним розпалося на окремі пасма. Світ, яким його знав Аббот, помирав, але він усе одно не здавав позицій. Смерть для нього була кращою за ганьбу.

— Зупини своїх воїнів, Абботе, — крикнула Хол­лі. — Ми можемо поговорити.

Аббот не відповів. Якщо не вважати за відповідь розмахування мечем.

Ланцюг демонів розтягнувся іще ширше. Вони оточували її та намагалися уникнути подорожі в інші виміри. Аббот сковзав униз, упираючись у попеловий панцир, розгойдуючись усім тілом, щоб не впас­ти. Його повністю присипало попелом, навіть роги посіріли. За ним клубочився пил.

«Тут я нічого не можу зробити, — подумала Хол­лі. — Цей хлопець навіть власної неньки слухати не буде. Якщо він узагалі знає її».

Виходу не було. Доведеться стрільнути в нього і вирубати на пару годин. Доведеться Квану мати справу з непритомним Абботом.

— Вибач, — сказала вона і змінила настройки.

Прицілилася Холлі дуже точно. Промінь, що ви­рвався зараз із «Нейтрино», був небезпечно черво­ним і мав збити Аббота з ніг.

«Спробую отримати задоволення від цього видо­вища», — вирішила Холлі.

Але вона його так і не отримала, бо саме цієї миті час пішов у зворотному напрямку на рахунок два. Промінь зник у минулому, і Холлі здалося, що атоми в її тілі знов перемішали. Вона побачила свій фантом у минулому за кілька метрів праворуч від себе. Фан­томні зображення демонів бігли за справжніми де­монами, немов переслідували їх. Це тривало лише мить, і минуле знову зникло.

Аббот наближався. Тепер він був небезпечно близько. Здається, був час іще на один постріл. І якщо пощастить, демонічна Рада позбудеться своєї рішу­чості, втративши ватажка.

Вона прицілилася, і світ навколо неї розлетівся, не­мов розбите дзеркало. Земля хвилею піднялася перед нею і дематеріалізувалася, лишивши по собі рій ме­рехтливих іскор. Поміж них Холлі розгледіла альтер­нативний вимір. Там було сонячно і просторо. І було багато велетенських істот з багатьма щупальцями.

Магії в повітрі було стільки, що вона, немов клі­щами, стискала голову Холлі. За спиною хтось застогнав. Артеміс із друзями теж страждають від передозування магії.

Але відступати не можна. Декого з демонів затяг­нуло в позачасовий тунель, та ще багато лишилося. Повітря померехтіло і заспокоїлося. Посипалися пил і каміння. Навколо утворилися широкі розколи­ни, і під ними не було нічого, крім червоного про­стору. Пустоти тепер було більше, ніж острова.

Більшість демонів зникли. Більшість, але не всі. Залишився Аббот. Посміхаючись, немов маніяк, він насувався на неї з мечем напоготові.

— Вітаю тебе, ельфе, — сказав він і вдарив Холлі У груди.

Холлі відчула, як сталеве лезо розітнуло делікатну мембрану ельфійської шкіри між восьмим і дев’ятим ребрами і пройшло за міліметр від серця. Лезо було холодним, як крига, і біль був такий, що його не можна було описати словами. Вона впала на спину, звільнившись від меча, розбивши своєю вагою спе­чений попіл. Кров хлинула з неї, немов вода з роз­битого жбана. І серце з кожним биттям виштовхува­ло з вен іще більше крові.

— Магія, — прошепотіла вона, долаючи біль.

Аббот радів.

— Магія тобі не допоможе, ельфе. Я вже давно створив цей меч, на випадок, якщо з’явиться ціли­тель. На лезо накладене закляття, яке розриває ма­гічне коло.

Говорячи це, він продовжував розмахувати ме­чем. З рота в нього бризкала слина, з меча стікала кров Холлі і розтікалась по попелу.