Ігор Дмитрович Скорін - Хлопці з карного розшуку, Ігор Дмитрович Скорін

ті, що робляться в певному масштабі й ракурсі. Попорпавшись у себе в столі, витяг картку. На одному знімку зарослий і скуйовджений тип був зафіксований у фас — обличчям до апарата і боком — у профіль.

— Ну що ж, — згодилася Катя, — навряд чи мій профіль гірший, ніж у цього бродяги.

Відступати було пізно, і її посадили на спеціальний стілець, прикріплений до підлоги перед допотопним фотоапаратом. Акимов зробив знімки, попросив був зачекати, поки проявить, але Катя рішуче відмовилася, пославшись на обов'язок, який закликає її охороняти громадський порядок.

— Обов'язок є обов'язок, — згодився Сашко.

Увечері він сам заходився чаклувати у фотолабораторії. Поки висихали негативи, дістав зі столу книжку, погортав сторінки, відшукав фотопортрет молодої жінки і довго в нього вдивлявся. Потім спеціальним олівцем пом'якшив на негативі тверду лінію брів, прибрав з обличчя тіні, потім відретушував овал, згладив гостре Катине підборіддя, ледь-ледь підняв куточки твердого рота. Підібравши підходящий папір, почав друкувати картки. Одержаними знімками Сашко лишився задоволений.

В середині шестиденки Катя подзвонила Дорохову й оголосила, що в суботу ввечері чекає його до себе в гості на дружню вечірку. Сашко збирався туди ретельніше, ніж на бюро міськкому. В крамниці довго вибирав цукерки. Коли підходив до Катиного дому, ще здалеку почув мажорні звуки патефона.

У маленькому передпокої його зустріло галасливе товариство. Сашко не відразу розгледів обличчя, зате репліки були досить прозорі: «Братці, тихше! Міліція! А ось і наш Пінкертон! Ура охоронцям порядку!»

Катя у світлій розкльошеній сукні, з довгим намистом «під перла» мала щонайсвятковіший вигляд.

— Хлопці! Хочу відрекомендувати мого нового знайомого і, сподіваюся, кавалера, — урочисто оголосила вона й підхопила Сашка під руку.

У великій кімнаті в кутку стояв стіл, застелений білосніжним простирадлом, до нього були підставлені двоє ліжок під байковими ковдрами, кілька різнокаліберних стільців, на тумбочці примостився патефон.

На столі, крім вінегрету, ковбаси та миски паруючої картоплі, стояв досить солідний графин з розведеним спиртом. Принесені Сашком дві пляшки шампанського та коробка цукерок виглядали як міські гості на сільському святі.

— Дивіться, дівчатка, а наш Пінкертон ще й джентльмен! — радісно вигукнула Катя.

Сашко ніяк не міг збагнути, навіщо його запросили і яке тут свято, почував себе незручно, але тримався незворушно.

Із сусідньої кімнати вийшов височенний, дебелий хлопець у сірій сорочці з яскравим галстуком, він досить довго й приязно розглядав Сашка через окуляри, ледь відставляючи їх від очей. «Майже як лорнет», — усміхнувся сам до себе Сашко. Нарешті хлопець подав йому велику руку з коротко позрізуваними нігтями.

— Місцевий ескулап Петро Примакін. Між іншим, хірург… А до того ж відомий як жених нашої господині. Май на увазі.

— А мені апендикс уже вирізали, — з серйозною міною відповів Сашко.

— Шкода, — зітхнув хлопець. — А я вже з задоволенням уявив його на своїй долоні.

— Тільки без зайвого натуралізму, — припинила шпигання словами Катя. — Та ви, Олександре, його не слухайте. Лікарі, як відомо, не вибирають висловів.

— Я намагаюся відгадати, що ми святкуємо, — звернувся Дорохов до присутніх.

—І не намагайтеся, — відповіла повненька червонощока дівчина.

— День народження?

— А от і ні.

— Заручини?

— Це все попереду, — зітхнув хірург.

—Іменини?

— Відгадати, Сашко, неможливо, — дуже серйозно сказала Катя. — Ми з Петею від'їжджаємо.

— Куди ж? — здивувався Сашко.

— Далеко звідси… Ближче до західних кордонів. Ви ж знаєте, в армії потрібні лікарі.

Усі примовкли й посерйознішали. Проте ніхто не міг і подумати, що лікарі там будуть потрібні зовсім скоро, менше ніж через рік… Багато, дуже багато лікарів, та й не тільки лікарів…

А тепер летіли пробки від шампанського, всі сміялися, з'ясувалося, що шампанське куштували тільки на Новий рік, а ось так, запросто, його не пили. Попросили завести й платівку відповідну — «Бризки шампанського», а потім дочка Утьосова Едіт співала про ділового пожежника…

Катя хотіла замінити платівку й похопилася:

— А де ж мій портрет?

Сашко витяг з валізи свій твір і подав дівчині. З цупкого глянцевого паперу дивилася вродлива, ніжна, з м'якою усмішкою і з ледве помітними ямочками на щоках дівчина, що дуже приблизно нагадувала її — Катю Суботіну.

— Петре, подивися, що він зробив з моєю фізіономією.

Хірург надів окуляри, глянув на картку, потім на Дорохова.

— Та ти, брате-детективе, жартівник і майстер. Перетворив Катю на мадам Ле Дантю, себто Івашову. Дивовижно. Дуже схожа на мініатюру Бестужева. Та-ак, тут колись ця француженка скрасила життя декабриста Івашова.

Дорохов скромно промовчав. Отепер про декабристів він вже знав багато. А Петро передав картку дівчині, яка сиділа поруч, і вів далі:

— Ви, звісно, знаєте, що сто десять років тому в Петровському заводі з'явилися дивовижні жінки. Їх привезли з Чити разом з чоловіками-декабристами. Вони знехтували високим становищем у світі, добровільно поділили долю своїх чоловіків. Княгині Волконська, Трубецька, та й інші приїхали в оці тоді ще глухі краї. Серед цих жінок була й француженка Ле Дантю. Пам'ятаєш, я тобі казав, — звернувся він до своєї нареченої,— що ти чимось на неї схожа? І твій детектив теж помітив схожість.

Дорохов розлив рештки вина, підняв склянку:

— Звичайно, Камілла Ле Дантю, графиня Чернишова, Поліна Гебль та інші прекрасні жінки гідні вічного визнання й пошани. Але я пропоную тост за наших дівчат…

— …У вірності й самовідданості які ні перед ким не поступляться, — підхопив Петро…

ВІЙНА

Третій день Дорохов жив на займанці в старого лісника. Прокидався вдосвіта, сідлав баского гнідого коня і холодком вирушав у тайгу. Коли сонце підбивалося високо й починало припікати, замучував гнус, він вибирав виярок з джерелом і де-небудь на белебні, де навіть за тихої погоди дув вітерець, що розганяв мошку