Ігор Дмитрович Скорін - Хлопці з карного розшуку, Ігор Дмитрович Скорін

й комарів, зупинявся і насамперед розводив курище. Сплутаний кінь одразу ж підходив до вогнища з підвітряного боку й головою ліз у самісінький струмінь їдкого жовтуватого диму. Коня замордовували ґедзі.

Дорохов набирав у казанок води, прилаштовував його на вогні й потім, сьорбаючи чай, думав свої невеселі думи.

Вже місяць ішла війна. Порідшала міліція. З перших днів пішли на фронт досвідчені працівники, серед них Федір Дибов. А їх, молодих, не взяли, незважаючи на прохання, рапорти. Сказали, що тут, у тилу, не можна замикати на замок їхню службу. Сашко оббивав пороги начальства, але безрезультатно. Минулого тижня його викликали до міського комітету партії, і секретар міськкому прямо оголосив, що його, комсомольця Дорохова, вирішили призначити начальником розвідки партизанського загону, який буде створено в разі нападу самураїв, але готуватися до цього треба завчасно. Секретар розклав перед ним карту, ту саму, що лежить тепер у нього в польовій сумці, відкреслив синім олівцем північну частину Тарбогатайського хребта, одне слово, звелів вирушати в ці місця й пошукати базу для загону, знайти відлюдні місцинки, в яких можна було б заздалегідь, на випадок війни на сході, закласти зброю, боєприпаси та продовольство. І ще звелів довідатися, які люди живуть навколо, чи можна них покластися. Розмова була коротка, ділова, секретар міськкому побажав йому щасливої дороги, а потім уже, коли Сашко хотів іти, зупинив:

— Справу тобі, Дорохов, доручаємо величезної ваги, дивись і словом не прохопися. Час тепер воєнний. Ти член призовної комісії? От і чудово. На роботі чи знайомим скажеш, що посилає військкомат у віддалені села — розібратися з призовниками.

За ці дні Сашко об'їхав добру сотню кілометрів, а знайти те, чого шукав, не щастило. Щоправда, біля підніжжя однієї сопки трапилося кілька печер, сухих і доволі просторих, але до них було дуже важко добиратися. Про всяк випадок він позначив їх на своїй карті-триверстці й вів далі пошуки. Термін його відрядження кінчався, а виконати завдання не вдавалося. Нарешті неподалік од Чикойського тракту, в безлюдному місці, в розвилці вершини сопки знайшов дві зручні, великі, сухі печери. Не сподобалося тільки, що в одній з них хтось жив, судячи з усього, років два-три тому. В усьому іншому печери цілком підходили. Охороняти їх могли двоє-троє стрільців, оскільки вершина сопки була чудовим оглядовим майданчиком, з неї було далеко видно підходи до її безлісної підошви.

«Чому саме мені доручили це завдання? — розмірковував Сашко, повертаючись до міста. — Адже можна було знайти комуніста, який виріс у цих краях і знає з дитинства не лише печери, а й кожний струмок у тайзі, будь-яку улоговинку в сопках».

Доповідаючи про свою поїздку, не втерпів, запитав, чому не послали на це завдання місцевих жителів. Секретар суворо подивився йому в очі:

— Цікавишся, Дорохов, понад міру. Думаєш, коли в нас тут почнеться війна, то нам тільки одна база буде потрібна? А потім, ти ж часто в селах бував, до тебе люди звикли, от і послали тебе.

Після повернення з тайги Дорохов угамувався. Слухаючи фронтові зведення, перестав лаяти начальство, яке не пускало його воювати. Перестав строчити рапорти. Тепер він знав, що й тут щомиті може розпочатися війна і на цей випадок його чекає серйозне діло. Минув місяць, другий. Фашисти захопили Білорусію, Смоленськ, рвалися до Ленінграда, а на сході було тихо. Щоправда, подейкували, що й над тайгою пролітав самурайський літак-розвідник. Ходили чутки, що японці забули халхин-гольський урок і знову стягають війська до наших кордонів. А Сашко в своєму міліцейському відділі, що порідшав після призову, і далі займався звичайними справами. Тепер він сам частенько вночі виходив у патруль. Коли бачив, що співробітники стомилися, брав Байкала, й удвох вони обходили все місто.

На початку жовтня Сашка знову викликали в міськком. У приймальні він побачив заступника військкома та начальника складу вибухівки рудоуправління. Вигляд у першого секретаря був стомлений, змарніле обличчя сіре й похмуре.

— Поїдете до Іркутська. Одержите вантаж. Старший — заступник військкома. Дорохов відповідає за охорону. Начальник міліції радив узяти з собою собаку. Провідника брати не варто. Нема чого втаємничувати в цю справу зайвих людей.

Так Сашко знову майже через два роки опинився в Іркутську.

Залишивши Байкала під опікування супутників, пішов до управління. Перший, кого він зустрів, був заступник начальника карного розшуку Іван Іванович Попов. Він упізнав Сашка, зрадів, затяг до себе в кабінет і засипав за питаннями.

Розпитував, як поживає Торський, як справи на кордоні. Потім спохопився й подзвонив по телефону:

— Зайди до мене. Я тут одного твого хрещеника спіймав. Допитую його, а він не признається.

Прийшов Фомін, і Сашко, обіймаючи свого вчителя, подумки відзначив, що Михайло Миколайович схуд, навколо запалих очей з'явилися нові зморшки. Він також зрадів зустрічі, оглядав Сашка з усіх боків, радісно всміхався:

— Дивись-но, справжнісінький дядько став.

— Я вас обох часто згадую. Особливо коли важко. А ви як тут живете?

— Живемо… Поїхав од нас Чертов. Картинського, та й багатьох хлопців, призвали в армію. З вашого поповнення тільки двоє лишилося — Боровик і Нефедов. Обидва в мене працюють у групі. На них не скаржуся. — Фомін глянув на годинник. — Скоро обидва з'являться. Побачиш.

— Побіжу! — Дорохов заквапився. — А почнуть мене шукати, а я лише на годину вирвався. Прийду іншим разом, з хлопцями побачуся, та й з вами мені ще побути хочеться.

— А ти чого приїхав? — поцікавився Фомін.

— Не у своїх справах я, дядьку Мишо.

— Приходь ночувати. Дружина буде тобі рада.

— Мабуть, не зможу. Не сам я тут, і як ще складуться справи — не знаю. В крайньому разі подзвоню. Ми на вокзалі в готелі зупинилися.

На другий день після приїзду Дорохов надвечір заглянув на вокзал. Походив по порожніх залах чекання і на пероні зіткнувся з Анатолієм Боровиком. Високий, завжди підтягнутий, Боровик, якось зіщулившись, приткнувся до кіоска, і Сашко не одразу впізнав його, а впізнавши, подумав, що він когось вистежує. Підійшов, привітався. Але Анатолій навіть відповів якось явно без інтересу.

— Що, Толю, допомогти?

— Ні, друже, нічим