Ігор Дмитрович Скорін - Хлопці з карного розшуку, Ігор Дмитрович Скорін

Пригодницька повість російського радянського письменника про роботу карного розшуку в Забайкаллі у 30—40-ві роки. В основу повісті покладено дійсні події.

Переклад за виданням:

Игорь Скорин. Ребята из Угро.

М., «Детская литература», 1982.

Того року холоди почалися рано. Землю ледь припорошило снігом, а йому б, снігові тому, йти та йти — адже морози беруть такі, що пора Ангарі замерзнути, а вона почорніла, вкрилася, шугою і біжить собі та й біжить. В'ється над річкою пара, стигне на морозі й волохатим інеєм-куржаком опадає на старовинне місто Іркутськ. Поодинокі ліхтарі від холоду пригасило, затуманило, і з вечора нема на вулиці людей. Після тепла бабиного літа ховається по домівках люд. Хоч і сибіряки, а повідвикали за літо від холоднечі, та й налягла вона невчасно. Морози що не день лютішають. Тріщать од них модринові вінці рублених будинків. Репаються дерева в окоренку від соку, що спустився донизу. Собаки туляться до тепла: шкура літня, без підшерстя, гріє погано. Візники вже які міцні, до всього звичні, а й ті по домівках сидять, тільки найпожадливіші виїздять і беруть за якихось п'ять кварталів по троячці. У таку погоду хіба що пекуча потреба з дому вижене, надто проти ночі.

Хоч і мало ліхтарів, а далеко видно самотнього перехожого, що підіймається вгору Русинівською. Поспішає людина, та на дощаному тротуарі не розженешся: взялися кригою дошки, припорошені снігом діри, мов капкани, чекають, щоб людина оступилася. Внизу, ближче до базару, на Русинівську повільно виповзли широкі сани, запряжені парою гнідих з підпалинами кобилок. Кучер притримав їх у тіні, що падала на дорогу від огорожі. Їздець, який вмостився позаду, встав, роззирнувся, помітив чоловіка, щось сказав кучерові, і той завернув коней слідом. Почувши рипіння полозів, перехожий оглянувся, побачив упряжку й ураз заквапився, поткнувся у хвіртку біля перших воріт, але вона й не зрушилася — видно, на міцному засуві була, — кинувся вперед, притискаючись до огорожі, посковзнувся, впав і тільки-но підвівся, як над ним звився аркан. Ремінна петля зашморгнула груди, притисла руки до тулуба так, що не скинути її й не послабити. Кучер погнав коней, і чоловік застрибав слідом за саньми. Після кількох стрибків упав і волочився на аркані зледенілою дорогою. Бандити втягли його в сани, і коні риссю пішли під гору. Ні крику, ні галасу. Придушив тишу дошкульний мороз…

«…Повідомляю, що за добу мого чергування по Іркутському обласному карному розшуку з двадцять третього на двадцять четверте жовтня 1938 року зареєстровано одинадцять злочинів. По місту Іркутську: розбійницький напад саночників — один не розкритий. Пограбувань — три, двох злочинців роз'їздом кінної міліції затримано. Крадіжок — чотири, одна розкрита. По області: в Черемхово обкрадено промтоварний магазин. У Тайшеті — тяжке ножове поранення. На Кочузькому тракті збройний напад на базу «Баргузинзолото продпостачу», в перестрілці вбито двох бандитів, троє, відстрілявшись, зникли. Заходів щодо їхнього розшуку й затримання вжито…»

Сашко прокинувся рано. У вікно крізь розмальовані морозом шибки дивилася біляста від снігу ніч, тьмяно світився ліхтар на тому боці вулиці. У кімнаті, де спали батько й мати, цокали ходики. Щоб дізнатися, котра година, він підвівся зі свого тапчана й потихеньку, босоніж, ступаючи навшпиньках, пішов до сусідньої кімнати, підступив до стіни, помацав на годиннику стрілки й дуже здивувався — було близько п'ятої ранку. Більше чотирьох годин залишалося до того часу, коли він, Сашко Дорохов, прийде до карного розшуку і почне шукати злочинців. Просто не вірилося, що тепер не треба ходити до інституту, сидіти на лекціях, готуватися до заліків.

За одну шестиденку все життя цілком перемінилося. Сашко ліг у ліжко й заплющив очі, але заснути не міг. Різні думки лізли в голову.

Все почалося зовсім недавно, в комітеті комсомолу інституту. Його та Женьку Чекулаєва викликав секретар, вручив конверт, запечатаний сургучними печатками, і звелів іти до міськкому комсомолу.

Подальше чітко врізалось у пам'ять — мабуть, на все життя.

…Кінчався тисяча дев'ятсот тридцять восьмий рік. Студенти другого курсу Іркутського сільськогосподарського інституту Сашко Дорохов і Женя Чекулаєв, як і багато їхніх ровесників, мріяли потрапити до Інтернаціональної бригади і битися за вільну Іспанію. Вони захоплено займалися спортом, потай сподіваючись, що фізичне загартування знадобиться їм незабаром у сутичках з франкістами. Але час такий не наставав, і майбутнім агрономам нічого не лишалось, як сумлінно вивчати ґрунтознавство, агрохімію та інші науки…

Швидко крокуючи вулицями, хлопці намагалися розгадати таємницю конверта, і від думки, що їх усе-таки можуть послати до Іспанії, обох кидало в жар.

У міськкомі, біля роздягальні, вони побачили ще двох комсомольців. Дорохов підштовхнув приятеля:

— Дивися, і Колесов Степан тут. Пригадуєш, він ще з першого курсу дременув од нас у педагогічний? Колесов, зачекай! Не знаєш, чого нас викликали? — Сашко підійшов до засмаглого, з великими очима хлопця в новенькій лижній куртці.

— Уявлення не маю. Ага, знайомтеся, хлопці, це також майбутній педагог — Володя Лисін. Між іншим, з легкої атлетики першорозрядник. Ну, ходімо, чи що!

У приймальні секретаря були ще хлопці.

Одні поважно сиділи на розставлених попід стіною стільцях, інші позбиралися групами й тихо розмовляли. Були тут і знайомі. Оцей, худий і довгий, мов жердина, з руками мало не до колін, Только Боровик з медичного, боксер. До нього на рингу й не підступишся: руки мов голоблі, як не блокуй, обов'язково натрапиш на кулак. У ближній бій на добрий удар нізащо