Рафаелло Джованьолі - Спартак

class="book">Дівчина говорила, ледь стримуючи гнів, а останні слова вимовила ледве чутно, але з обуренням.

— Я розумію, розумію тебе… — задумливо й сумно сказав Спартак, — може, у цю мить він згадав про свою сестру: — Ти слабка жінка, що звикла до розкоші й насолод… Що ти робитимеш тут?

— О! — обурено вигукнула дівчина. Ніхто не подумав би, що вона здатна на такий спалах. — О, Аполлоне Дельфійський, освіти його розум! Він нічого не розуміє. Іменем фурій-месниць! Кажу тобі, що я хочу помститися за свого батька, за братів, за поневолену вітчизну, за мою молодість, спаплюжену розпустою наших гнобителів, за мою зганьблену честь, за моє загублене життя, за мою ганьбу а ти ще запитуєш, що я збираюся робити в цьому таборі?

Спартак був розчулений цією дикою енергією і силою. Простягнувши руку грекині, він мовив:

— Хай буде так! Залишайся у таборі… крокуй пліч-о-пліч із нами, якщо ти можеш… борися разом із нами, якщо маєш сили.

— Я зможу все, що захочу, — насупивши чоло й брови, відповіла хоробра дівчина. Вона судомно стисла простягнену їй руку Спартака.

Але від цього дотику вся енергія, вся життєва сила ніби ослабла в ній. Евтибіда здригнулася, сполотніла, ноги в неї підкосилися, вона була близька до непритомності. Помітивши це, фракієць підхопив її лівою рукою і підтримав, щоб вона не впала.

Від цих мимовільних обіймів тремтіння пробігло по всьому її тілу. Фракієць дбайливо запитав:

— Що з тобою? Чого ти хочеш?

— Поцілувати твої могутні руки, що вкрили тебе славою, о хоробрий Спартаку! — шепотіла вона й, м'яко схилилася до рук гладіатора, припала до них поцілунком.

Ніби марево затуманило очі великого полководця, кров закипіла в жилах і вогненному струмені вдарила в голову. На мить у нього виникло бажання стиснути дівчину у своїх обіймах, але він швидко опанував себе, звільнився від її чарів і, відсунувши її, стримано сказав:

— Дякую тобі… гідна жінко… Дякую за висловлене тобою замилування, але ж ми хочемо знищити рабство й тому повинні усувати будь-які його прояви.

Евтибіда стояла мовчки, з опущеною головою, не рухаючись, ніби присоромлена. Гладіатор запитав:

— У яку частину нашого війська ти бажаєш вступити?

— Відтоді як ти підняв прапор повстання, і до вчорашнього дня я вчилася фехтувати і їздити верхи… Я привела із собою трьох чудових коней, — відповіла куртизанка, помалу приходячи до тями й нарешті, остаточно опанувавши себе, звела очі на Спартака. — Чи бажаєш, щоб я була твоїм контуберналом?

— У мене немає контуберналів, — відповів ватажок гладіаторів.

— Але якщо ти ввів у військо рабів, які борються за волю, римський бойовий лад, то тепер, коли ця армія виросла до чотирьох легіонів, а незабаром буде нараховувати вісім-десять легіонів, необхідно, щоб і ти, їхній полководець, поводився за римським звичаєм, як консул і підняв цим свій престиж. Контубернали тобі будуть необхідні вже від завтра, бо, командуючи двадцятитисячною армією, ти не можеш потрапити у той самий час у різні місця, у тебе повинні бути зв'язкові для передачі твоїх розпоряджень начальникам легіонів.

Спартак тихо вимовив:

— Ти незвичайна жінка!

— Скажи краще, палка й тверда душа в слабкому жіночому тілі, — гордо відповіла грекиня.

І за мить продовжувала:

— У мене сильний характер і допитливий розум, я однаково добре володію латиною й грецькою мовою, я можу прислужитися нашій спільній справі, на яку я віддала все своє надбання… близько шестисот талантів. Віднині я присвячую їй усе своє життя.

По цих словах вона обернулася до головної дороги табору якою йшли гладіатори, і покликала когось різким довгим посвистом. Одразу ж на дорозі з'явився раб, що підганяв коня. На спині його у двох невеличких мішках було складене золото Евтибіди, що вона принесла у дарунок повстанцям. Кінь зупинився перед Спартаком.

Фракієць був приголомшений сміливістю й широтою душі молодої грекині. Кілька секунд він зніяковіло стояв і не знав, що їй відповісти. Потім сказав, що це табір рабів, які об'єдналися для завоювання волі, а тому, звісно, він відкритий для всіх охочих приєднатися до них. Отже, і Евтибіду радо приймуть до табору гладіаторів. Увечері він збере керівників армії, щоб поговорити про її щедрий дарунок. Що ж до бажання Евтибіди бути його контуберналом, то він нічого не обіцяє: якщо буде ухвалено, що при ватажку гладіаторів повинні бути контубернали, він про неї не забуде.

Спартак додав кілька слів подяки, відповідно до правил грецької чемності, але вимовив ці лагідні слова вдячності суворо, майже похмуро, потім, попрощавшись із Евтибідою, він повернувся у свій намет.

Застигши нерухомо, немов статуя, дівчина стежила поглядом за Спартаком і, коли він зник у наметі, ще довго так стояла. Потім, важко зітхнувши, вона зробила над собою зусилля й, опустивши голову, повільно пішла в той кінець табору, що за римським звичаєм приділявся для союзників і де її раби, яких вона привезла із собою, розбили для неї намет. Вона тихо шепотіла:

— І все ж я люблю, люблю його!..

Тим часом Спартак велів покликати у свій намет Крікса, Граніка, Борторікса, Арторікса, Брезовіра та інших трибунів і до пізньої ночі тримав з ними раду.

На цих зборах було ухвалено таке: взяти гроші, принесені у дарунок куртизанкою Евтибідою, і на більшу їхню частину купити зброї, щитів і панцирів у всіх зброярів околишніх міст. Грекиню вдостоїти посади контубернала, про яку вона просить, й у цьому чині, разом із дев'ятьма юнаками, яких Спартак обере в гладіаторських легіонах, приписати до головного штабу. Усі визнали, що тепер ватажка повинні супроводжувати контубернали для передачі його наказів. Було ухвалено також двісті талантів із шестисот, принесених у дарунок Евтибідою, витратити на покупку вже об'їжджених коней, аби якомога швидше створити кавалерійський корпус і тісніше сполучити його дії з діями піхоти, основної сили війська гладіаторів.

Стосовно воєнних операцій було вирішено, що Крікс залишиться із двома легіонами в Нолі й разом із Граніком керуватиме навчанням равеннського легіону, що прибув до табору два дні тому. Спартак із легіоном, яким командував Борторікс, з'єднається