Рафаелло Джованьолі - Спартак

Італієць Рафаелло Джованьйолі, відомий письменник і учасник руху за об'єднання Італії, був чудовим знавцем римської історії. Його історичний роман «Спартак» присвячений найбільшому повстанню рабів, ватажка якого, людину мужню, сильну тілом і духом, сьогодні знають у всьому світі. Цей роман — про перемоги і поразки, дружбу і зраду, прекрасне кохання.
Для дітей середнього і старшого шкільного віку.
Переказ Лесі Борсук
Ілюстрації Ольги Воронкової

Капрера, 26 червня 1870 р.

Любий мій Джованьйолі!

Я прочитав цей твір на одному диханні, попри те, що в мене часу на читання майже немає. Я у захваті від твору і від Вас! Сподіваюся, що наші співвітчизники високо оцінять цей твір і, читаючи його, переконаються у необхідності зберігати непохитну стійкість, коли мова йде про боротьбу за святу справу — за честь і за волю.

Ви, римлянин, описали не найкращий, проте найяскравіший період історії найбільшої республіки — період, коли гордовиті володарі світу погрузли в розпусті та у власних гріхах. І все ж геть зіпсуте покоління породило велетів, гідних подиву і захоплення, — жодному з попередніх поколінь годі до них рівнятися.

«Серед усіх видатних людей найвизначнішим був Цезар», — сказав відомий філософ. Дійсно, справи Цезаря возвеличили описану вами епоху.

Ви виліпили Спартака, цей неперевершений зразок стійкості, різцем Мікеланджело. Я, мов раб, що отримав волю, дякую Вам за це, а також за глибоке хвилювання, котре я відчував, читаючи Ваш твір.

Не раз сльози котилися з очей моїх, не раз хвилювали подвиги поборника волі, і я був дуже засмучений тим, що Ваша повість виявилася закороткою.

Тож нехай відродиться дух наших співгромадян, коли згадуватимуть великих героїв, що спочили у нашій рідній землі. Землі, де більше не буде ані гладіаторів, ані царів.

За чотири дні до листопадових ід (10 листопада) 675 року римської ери, у часи консульства Публія Сервілія Ватія Ісаврійського і Апія Клавдія Пульхра, щойно зайнялось на світ, на вулицях Рима почав збиратися люд, що прибував з усіх куточків міста. Народ прямував до Великого цирку.

З вузьких густонаселених провулків Есквіліна й Субури, де мешкав переважно простий люд, хлинула строката юрба. Люди різного віку й статків заполонили головні вулиці міста: Табернолу, Іончарну, Нову й інші.

Ремісники, злидарі, відпущеники[1], пошрамовані старі гладіатори, каліки — ветерани легіонів, які підкорювали Азію, Африку і кимврів[2], жінки-простолюдинки, блазні, комедіанти, танцівниці, ватаги невгамовних дітлахів рухалися нескінченною вервечкою. Жваві веселі обличчя, безтурботна балаканина, дотепи й жарти свідчили про те, що люди поспішають на улюблене видовище.

Уся ця строката й гучна юрба наповнювала велике місто незрозумілим, проте веселим гулом, який можна порівняти хіба з дзижчанням тисяч вуликів, розставлених на вулицях. Римляни сяяли від задоволення; їх анітрішки не бентежило небо, вкрите сірими, похмурими хмарами — провісниками дощу.

З пагорбів Латія й Тускула дув холодний ранковий вітер, який пощипував обличчя. Багато громадян натягнули на голови каптури, решта одягли крислаті капелюхи або повстяні шапки. Чоловіки намагалися щільніше загорнутися в зимові плащі й тоги, а жінки — у довгі просторі столи й палії.

Цирк, збудований у 138 році від заснування Рима першим із царів, Тарквінієм Древнім, після захоплення Апіол був розширений і оздоблений останнім із царів, Тарквінієм Іордим. Із 533 року римської ери його назвали Великим, коли цензор Квінт Фламіній збудував ще один цирк, названий на його честь.

Великий цирк, споруджений в Мурсійській долині між Палатинським і Авентинським пагорбами, до початку описуваних подій ще не досяг тих пишнот і великих розмірів, яких надали йому Юлій Цезар, а потім Октавіан Август. Та все ж це була грандіозна і визначна споруда — завдовжки дві тисячі сто вісімдесят римських футів і завширшки дев'ятсот дев'яносто вісім. Тут могло розміститися понад сто двадцять тисяч глядачів!

Цирк був майже овальної форми. Західна частина будівлі зрізана по прямій лінії, а східна сходилась півколом. У західній частині розташовувався оппідум — споруда з тринадцяти арок; під середньою розташувався головний вхід — Парадні ворота. Через них перед початком змагань на арену виходила процесія, яка несла попереду зображення богів. Під іншими дванадцятьма арками розміщувалися стайні, або «камери», в яких стояли колісниці й коні, коли в цирку відбувалися перегони. А в дні кровопролитних поєдинків, улюбленого видовища римлян, там перебували гладіатори й дикі звірі. Від оппідуму амфітеатром простягалися численні ряди сходів, що слугували сидіннями для глядачів. Їх перетинали сходи, якими глядачі спускалися, аби зайняти свої місця. До цих сходів прилягали інші — ними народ діставався до численних виходів із цирку.

Ряди сидінь довершувалися в портику, під арками, де були місця, призначені для вельможних жінок.

Навпроти Парадних воріт возвеличувалися Тріумфальні ворота, через які входили переможці, а праворуч від оппідуму розташовувалися Ворота смерті — через цю похмуру браму службовці цирку на довгих баграх виносили з арени понівечені й закривавлені тіла вбитих чи скалічених гладіаторів.

На майданчику оппідуму розташовувалися лавки для консулів, вищих посадових осіб, для весталок[3] і сенаторів[4]. Інші ж місця ні для кого особливо не призначалися й не розподілялися.

Між оппідумом і Тріумфальними ворітьми простягався ареною так званий хребет — низька стіна завдовжки п'ятсот футів. Хребет слугував для визначення дистанції під час перегонів. На обох його кінцях було кілька стовпчиків — позначок. Посередині здіймався обеліск сонця, обабіч якого були колони, жертовники і статуї.

Усередині цирку колом звивався парапет заввишки вісімнадцять футів. Уздовж нього пролягав рів, наповнений водою й огороджений залізними ґратами. Все це призначалося для охорони глядачів від можливого нападу диких звірів.

Такою була у 675 році ця