Рафаелло Джованьолі - Спартак

грандіозна римська споруда, призначена для видовищ. У величезну будівлю цирку, цілком гідну народу, чиї переможні орли облетіли всенький світ, ринула нескінченна юрба римлян.

Що ж відбувалося цього дня? Що святкували? Яке видовище змусило прийти у цирк таку кількість люду?

Луцій Корнелій Сулла Щасливий, володар Італії, людина, що його боявся увесь Рим, — аби відволіктись од невиліковної хвороби шкіри, що мордувала його протягом двох років, — кілька тижнів тому звелів оголосити, що упродовж трьох днів римський народ бенкетуватиме за його кошт і насолоджуватиметься видовищами.

А вже за день до дійства на Марсовому полі й на березі Тибру сиділи римські плебеї за столами, накритими за наказом лютого диктатора. Вони галасливо частувалися аж до смерку, опісля бенкет перетворився на розпусну оргію. Заклятий ворог Гая Марія влаштував цей бенкет з нечуваною, царською пишнотою. У триклінії[5], нашвидкуруч збудованому просто неба, римлян поштували вишуканими стравами й напоями.

Сулла Щасливий виявив нечувану щедрість: на ці свята й ігри, улаштовані на честь Геркулеса, він пожертвував десяту частину своїх скарбів. Зготували страв надміру, тож щодня величезну кількість наїдків просто скидали в річку.

У такий спосіб лівою рукою Сулла дарував римлянам частину тих багатств, які награбувала його права рука. Квірити[6] тримали камінь за пазухою, а втім з незворушним виглядом приймали частування й розваги, які влаштовувала для них людина, котра палала такою ж ненавистю до всього римського народу.

Займався день. Життєдайні промені сонця проривалися крізь хмари й золотили вершини десяти пагорбів, храми й біломармурові стіни патриціанських палаців. Сонце зігріло благословенним теплом плебеїв, що розмістилися на сходах Великого цирку.

У цирку вже сиділо понад сто тисяч громадян в очікуванні найулюбленішого видовища: кровопролитного бою гладіаторів і бою з дикими звірами.

Серед цих ста тисяч глядачів сиділи на кращих місцях матрони, патриції, вершники, відкупники, міняйли, заможні іноземці, які приїздили з усіх кінців Італії й стікалися з усього світу у Вічне місто.

Годі навіть уявити, яке враження справляв цирк, заповнений більш ніж стотисячною юрбою глядачів обох статей, різного віку і статків. Уявіть собі все розмаїття одягу, шум голосів, подібний до підземного гулу вулкану, миготіння голів і рук, наче бурхливе хвилювання моря! І це лише поверхове змалювання…

Люд, що сидів на лавах, витягав запаси харчів. Їли з великим апетитом — хто шинку, хто холодне варене м'ясо або кров'янку, а хто пироги із сиром і медом або сухарі. Процес поглинання їжі часом переривався жартами й примовками (інколи не вельми пристойними), безтурботною балаканиною, голосним реготом. Продавці смажених бобів, коржів і пиріжків жваво збували свій товар плебеям, що розкуповували ці дешеві ласощі на догоду своїм дружинам і дітям. Згодом, аби утамувати спрагу, викликану смаженими бобами, покупцям доводилося нагукувати і продавців вина. Вони миттю осушували склянки кисляку, який крамарчуки без жодних докорів сумління збували як тускульське вино.

Родини багатіїв, вершників і патриціїв, тримаючись осторонь плебеїв, провадили веселу жваву бесіду, виявляючи підкреслено гордовиті манери. Із лоском вбрані чепуруни розстеляли килими на твердих кам'яних сидіннях, тримали розкриті парасолі над головами прекрасних матрон і чарівних дівчат, оберігаючи їх від палючих променів сонця. У третьому ряду, майже біля самісіньких Тріумфальних воріт, поміж двома патриціями сиділа неймовірно вродлива жінка. Гнучкий стан, струнка фігура, прекрасні плечі свідчили про те, що це була щира донька Рима.

Правильні риси обличчя, високе чоло, тонкий гарний ніс, маленький рот, губи, на яких, здавалося, палала жага до цілунків, і великі чорні жваві очі — усе в цій жінці вабило, зачаровувало. Чорні, як воронове крило, густі й м'які кучері падали їй на плечі й були скріплені над чолом діадемою, усипаною коштовним камінням. Туніка з білої найтоншої вовни, обшита внизу золотою смугою, спокусливо підкреслювала її чарівну фігуру. Поверх туніки, що спадала гарними складками, був накинутий білий плащ з пурпуровою облямівкою.

Розкішно вбраній красуні не було, ймовірно, ще й тридцяти років. Це була Валерія — донька Луція Валерія Мессали, єдиноутробна сестра Квінта Гортензія, відомого оратора, суперника Ціцерона, котрий 685 року став консулом. За кілька місяців до початку нашої оповіді Валерію залишив чоловік під пристойним приводом її безплідності. Насправді, за плітками, що точилися Римом, причиною розлучення була її скандальна вдача. Пліткарі вважали Валерію розпусною жінкою, їй приписували не надто цнотливі стосунки з багатьма шанувальниками. Хай там як, а під час розлучення репутація Валерії не постраждала.

Праворуч вродливиці сидів Ельвій Медуллій — довгобразе, бліде, худе, випещене створіння; волосся прилизане, напарфумлене, напомаджене й оздоблене. Всі його пальці прикрашали золоті каблучки з самоцвітами, на шиї красувався витончений золотий ланцюг. Елегантне вбрання доповнювала палиця зі слонової кістки. Нерухоме безбарвне обличчя аристократа виказувало нудьгу й апатію. Йому було лише тридцять п'ять років, а вже геть усе йому встигло набриднути. Ельвій Медуллій належав до вищої римської розманіженої знаті, що проводила усе життя у гульбищах і святах, віддавши право боротися й помирати за батьківщину і його славу плебеям. Високошляхетні олігархи перекладали на простолюдинів клопіт скоряти царства й народи, а на себе брали тільки працю жити в розкоші й лінощах, розтринькувати родові багатства або ж грабувати провінції, якими вони керували.

Ліворуч від Валерії Мессали сидів Марк Децій Цедицій, патрицій років п'ятдесяти, з відкритим веселим, рум'яним обличчям, кремезний гладун із черевцем. Понад усе він полюбляв попоїсти і більшу частину часу проводив за столом у триклінії. Півдня в нього йшло на смакування вишуканих страв і соусів — витворів кулінарного мистецтва його власного кухаря, знаного на весь Рим. Решту дня цей патрицій був зайнятий думками про вечірню трапезу й передчуття радості, яку він знову відчує в триклінії. Словом, Марк Децій Цедицій, перетравлюючи обід, мріяв про вечерю.

Згодом сюди прийшов і Квінт Гортензій, якому красномовство принесло світову славу.

Квінту Гортензію не було тридцяти шести років. Він присвятив багато часу й праці вивченню пластики, різних засобів висловлення думок і досяг такої досконалості у мистецтві поєднувати жести з мовою, що, де б він не