Рафаелло Джованьолі - Спартак

— Арторіксе! — вигукнув Спартак і, міцно обійнявши його, пригорнув до своїх грудей. — Улюблений мій друже!.. Дай я тебе поцілую, шляхетний юначе!

На додачу до всіх радостей, які відчув Спартак за останні місяці, до щастя блискучих перемог і чудових успіхів, яких він домігся з перших днів жахливої війни, доля послала йому ще одну радість: він міг обійняти свою сестру й Арторікса — найдорожчих для нього людей.

Та незабаром обличчя Спартака спохмурніло. Схиливши голову на груди, він глибоко зітхнув і поринув у скорботні думки. Попрощавшись із друзями, він разом із сестрою пішов у свій намет: йому так кортіло розпитати Мірцу про Валерію, але сором заважав йому заговорити про це із сестрою.

На щастя, дівчина сама почала розмову про Валерію: їй ніколи й на думку не спадало, що між матроною й рудиарієм існували інші стосунки, окрім дружніх.

— О, повір, повір мені, Спартаку, — повторювала дівчина, готуючи для брата скромну вечерю, — якби усі римські матрони були схожі на Валерію… Вір мені, я на собі відчула усю її доброту, шляхетність її почуттів… рабство давно б скасували законом… бо діти, що народилися від подібних жінок, не могли б, не побажали б терпіти існування в'язниць, покарань різками, розп'ять на хрестах, не допустили б, щоб із гладіаторами поводилися як із худобиною…

— О, я це знаю! — схвильовано вигукнув Спартак. І одразу додав: — Так, так, я вірю тобі.

— І ти повинен цьому вірити… бо вона поважає тебе… набагато більше, ніж будь-яка інша матрона на її місці поважала б ланісту своїх гладіаторів. Вона часто розмовляла зі мною про тебе… захоплювалася тобою, особливо відтоді як ти отаборився на Везувії, з кожною звісткою про тебе… Коли ми почули, що ти переміг і розбив трибуна Сервіліана… коли довідалися про твою перемогу над Клодієм Гпабром, вона часто говорила: «Так, природа щедро нагородила його усіма чеснотами великого полководця!»

— Вона так говорила? — нетерпляче перепитав Спартак, на обличчі якого відбивалися воскреслі в душі почуття й спогади.

— Так, саме так!.. — відповіла Мірца, продовжуючи готувати вечерю. — Ми довго тут залишимося? Я хочу подбати про твій намет… Цей зовсім не пасує доблесному ватажкові гладіаторів… У ньому такий безлад… і немає навіть найнеобхіднішого… У будь-якого солдата житло краще… Ну так, вона так і казала… І якось вона сперечалася зі своїм братом, оратором Гортензієм, ти ж знаєш його? Отож вона захищала тебе від його нападів, говорила, що війна, яку ти розпочав, — справедлива війна, і якщо богів турбують справи людські, ти переможеш.

— О, божественна Валерія! — ледь чутно вимовив Спартак, блідий од хвилювання.

— І вона, бідолашна, така нещасна, — провадила дівчина, — нещасна!

— Нещасна?.. Чому?.. — жваво запитав фракієць.

— Вона нещасна, я це знаю… Я часто бачила сльози в її очах, часто чула, як вона глибоко зітхала, дуже часто. Але чому вона плаче й зітхає, я не знаю, не можу здогадатися. Може, через неприємності з її родичами… А може, через смерть чоловіка… Хоча навряд… ні, не знаю… Єдина її розрада — її донька, Постумія. Така мила, така чарівна крихітка!..

Спартак глибоко зітхнув, змахнув рукою кілька сльозинок, що скотилися з очей, різко повернувся й, обійшовши навколо намету, запитав у Мірци, щоб змінити тему розмови:

— Скажи, сестро… ти нічого не чула про Марка Валерія Мессалу Нігеру… двоюрідного брата Валерії?..Я з ним зустрівся… ми з ним билися… я його поранив… і пощадив його… Чи не знаєш ти випадково… чи одужав він?

— Звичайно, видужав!.. І про цей твій великодушний учинок ми теж чули!.. Валерія зі слізьми благословляла тебе. Нам усе розповів Гортензій, коли приїхав на тускуланську віллу… По смерті Сулли Валерія майже цілий рік живе там.

У цю хвилину на порозі намету постав один з деканів гладіаторів і доповів, що молодий солдат щойно прибув із Рима і наполегливо просить дозволу бачити Спартака.

Спартак вийшов з намету на преторський майданчик. Табір гладіаторів був побудований за зразком римських таборів. Намет Спартака був розбитий на найвищому місці, і перед ним було відведене місце для військового суду. Цей майданчик у римлян називався преторським. За наметом Спартака був інший намет, де зберігалися прапори. Біля нього стояла варта з десяти солдатів на чолі з деканом. Вийшовши з намету, Спартак побачив юнака, що йшов назустріч — на вигляд йому, вбраному у військові обладунки, було не більше чотирнадцяти років.

Спартак здивовано подивився на юнака, потім повернувся до декана, ніби запитуючи його, чи цей воїн бажав з ним говорити. Коли декан ствердно кивнув головою, Спартак підійшов до юнака і запитав його здивовано:

— То це ти хотів мене бачити? Хто ти? Що тобі потрібно?

Юнак спершу зашарівся, потім раптом сполотнів. Подолавши збентеження, він твердо відповів:

— Так, Спартаку, я.

І після короткої паузи додав:

— Ти не впізнаєш мене?

Спартак пильно вдивлявся в тонкі юнакові риси, немов відшукуючи в пам'яті якісь спогади, якийсь далекий відгомін. Опісля відповів, не зводячи очей зі свого співрозмовника:

— Справді… Мені здається… я десь бачив тебе… Але де?.. Коли?..

Потім знову запала тиша, і гладіатор першим увірвав її:

— Ти римлянин?

Юнак похитав головою й, посміхнувшись сумною, якоюсь вимученою посмішкою, начебто йому хотілося заплакати, відповів:

— Пам'ять твоя, доблесний Спартаку, не така сильна, як твоя рука.

При цій посмішці й цих словах ніби блискавка освітила свідомість фракійця. Він широко розплющив очі й нарешті невпевнено вигукнув:

— Он як! Невже!.. Чи можливо це?.. Юпітере Олімпійцю! Невже це ти?

— Так, це я, Евтибіда. Так, так, Евтибіда, — відповів юнак, точніше дівчина, бо перед Спартаком справді стояла перевдягнена куртизанка Евтибіда. Він дивився на неї й ніяк не міг отямитися від подиву.

Тоді вона сказала:

— Хіба я не була рабинею?.. Хіба я не бачила, як рідних моїх перетворили на рабів?.. Хіба я не втратила батьківщину? Хіба розпусники-римляни не перетворили мене на куртизанку?