Юрій Миколайович Авдєєнко - Очікування шторму

на своє буржуазне походження, виявила гр. Шатрова В. Г. Вона припустила, що скарби треба шукати на дачі в тумбі письмового столу, ключ од якого постійно зберігається у гр. Шатрова Г. П.

Припущення гр. Шатрової В. Г. виявилося правильним. У тумбі столу справді знайшли предмети художньої цінності.

Після чого гр. Шатров Г. П. дав показання. Він підтвердив, що йому вдалося підмінити вміст ящика, коли його зять осавул Кратов разом зі своїми друзями, серед яких був і Розумовський, квартирував у нього кілька днів у липні 1919 року. Він стверджує, що не знає, чи це була група змовників, чи якихось інших контрреволюціонерів, але припускає, що всі ці люди складали якусь єдину групу, яка люто ненавиділа робітничо-селянську владу.

Гр. Шатров Г. П. стверджує, що не знав, у якому місці згодом був захований ящик, але здогадувався, що це десь у готелі чи біля нього. Він також стверджує, ніби не знав поручика Шавло. А в Петрограді був лише кілька днів у дочки, повертаючись із госпіталю.

Гр. Шатров Г. П. підтверджує факт пограбування його в 1926 році, 11 липня, в м. Ростові-на-Дону, біля школи для дорослих ім. Профінтерну. Під час пограбування в нього було забрано золоту чашу й 87 крб. грошей.

Гр. Шатров Г. П. стверджує, що зі слів Розумовського знав: документи на ім'я Кузнецова Розумовський дістав у Ростові й попередив, що не може ними довго користуватися.

На думку гр. Шатрова Г. П., завгосп готелю «Ельбрус» Попов убитий Розумовським.

У неділю 29 травня Розумовський зайшов до Шатрова занепокоєний. Він попросив, якщо буде необхідність, підтвердити його алібі в ніч на 29 травня. Більше нічого з цього питання гр. Шатров Г. П. повідомити не може.

Оскільки під час огляду речей Розумовського знайдено золотий кишеньковий годинник, що належав фотографу А. Попову, й конверт, підписаний Ф. Глотовим, можна, без сумніву, вважати, що і А. Попов і Ф. Глотов убиті Розумовським. Однак труп Ф. Глотова досі знайти не вдалося.

Гр. Шатров визнав за собою факт убивства Розумовського — Кузнецова й спробу замаху на мене. Разом з тим він заявив, що вважає Розумовського агентом іноземної розвідки, яким вважав і мене.

«У цьому випадку, боячись шантажу, я керувався політичними мотивами, по-своєму захищаючи існуючий лад, — сказав Шатров. — Більше нічого я вам говорити не маю наміру. Слідство у справах іноземних агентів, — заявив далі Шатров, — не входить у компетенцію карного розшуку».

Зі свого боку припускаю, що вбивство Розумовського — Кузнецова гр. Шатров Г. П. здійснив із побоювання, що, виявивши в ящику підміну, Розумовський запідозрить у цьому його, зі всіма наслідками, які звідси випливають.

Замах на мене, цілком імовірно, було здійснено тому, що і Розумовський — Кузнецов, і Шатров Г. П. вважали, нібито я надісланий із-за рубежу контролювати дії Розумовського — Кузнецова».

10

Першим номером трамвая можна було за дванадцять копійок доїхати від вокзалу до Нахічеванського депо. Ранок, сухий, задушливий, насувався на місто. Зорі швидко блякли й танули в світліючому небі. Голосно-голосно в тиші вулиць, які ще спали, кричали галки.

«Донвагаліжко» великими літерами повідомляло про виробництво вагів і ліжок. Товариство «Новий шлях» запрошувало всіх бажаючих у перукарні. На тильній стіні цегляної будови біля булочної Каїров помітив номер свого телефону.

Першим рядком повідомлялося, що «швидка допомога» викликається без номера, потім ішли телефони на випадок пожежі й обвалу будинку.

Четвертий рядок нагадував:

«При нальотах, убивствах, пограбуваннях — тел. 50».

ОСТАННЯ ЗАСІДКА

Земля лежала під інеєм, тонким і трохи сизим від похмурого світанкового неба, навислого над горами. Дорога білою стрічкою розмотувалась уздовж схилу, яким униз, до яру, збігали каштани з широкими безлистими кронами, також вкриті інеєм, але не такі світлі, як дорога.

Попереду на горбку бовваніла садиба. З комина здіймався дим, що його вітер нахиляв до довгого, одягнутого в залізо даху.

Четверо бійців червоного кавалерійського ескадрону — Іван Піддувайло, Семен Лобачов, Борис Кнут, Іван Безпризорний — їхали на конях, неголосно розмовляючи.

— Це той будинок, — сказав Піддувайло. Він був старший групи. — Тут навкруги кілометрів на п'ятнадцять іншого житла немає. Треба заслонити єгереві шлях на південь. Наполохати його пострілом, коли що…

— Правильно, — погодився Кнут. — Якщо він втече у заповідник, тоді кінець. Тоді можна розмотувати онучі й сушити їх на сонечку.

— Чому? — пробурчав Лобачов.

— Тому що Сєверокавказький заповідник він знає краще, ніж ти свої граблі.

— Некультурне порівняння, — втрутився Безпризорний. — Огрубів ти, Борисе. Можна сказати: знає краще, ніж ти свої п'ять пальців.

— Це тобі для віршів культурні порівняння потрібні. А життя на них чхати хотіло. Воно з усякими дружить — і з культурними, і з некультурними.

— Припиніть теревені! — суворо сказав Піддувайло. — Слухайте наказ. Червоноармійці Лобачов і Кнут, ідіть у яр і якомога швидше виходьте он до того кар'єру. Ясно? Ми з Безпризорним підемо прямо в хату…

— Небезпечно, — зауважив Лобачов.

— Все одно гада треба брати. Прикривайте. Борис Кнут і Семен Лобачов злізли з коней.

Був ранній ранок. Віяв різкий вітер. Хмари, кошлаті й сиві, повільно надкушували гори. І гори стояли без вершин, наче люди без шапок. І тиша була білою і трохи солодкою від запаху прілого листя.

Опустивши голову, коні дуже обережно ступали по слизькому листю, під яким дрімав яр. І голе віття чагарників мокро стьобало їх по ногах і по крупах.