Юрій Миколайович Авдєєнко - Очікування шторму

class="book">— Як ти думаєш, Семене, — запитав Боря Кнут, — у цього старого поганця самогонка є?

— Клопіт у тебе несерйозний, — відповів Лобачов докірливо.

Боря Кнут не збентежився. І не без хвалькуватості заявив:

— Я і сам несерйозний. Таким мене тато з мамою зробили.

— Серед людей живеш.

— Люди різні зустрічаються… Людина, вона, розумієш, Семене, немов кавун. Її ж всередині не видно. Це тільки в пляшці все ясно і прозоро.

— Базіка ти, Борисе… Вже краще що-небудь про коханця розповів би, про жіноче серце…

— Що в кого болить… — усміхнувся Боря Кнут. — Щодо Марії сумніваєшся. А ти плюнь на сумніви. До серця прислухайся. Там і відповідь знайдеш. Тим більше, що не спеціаліст я по жіночій лінії. Жінки кохають гарних і серйозних.

Яр круто йшов угору. Вузьке каміння лежало одне на одному довгими жовтими шарами.

— Нам тут не вибратися з кіньми, — сказав Боря Кнут. — Коней прив'яжемо в яру. Їм тут спокійніше буде і безпечніше. Раптом цей псих стріляти почне. Він птах непростий. Зв'язківцем у банді Козякова був…

Семен Лобачов зітхнув:

— Місця, звичайно, необжиті. І навіть страшні.

— У тім-то й заковика. Як сказав би Піддувайло: «Я тебе бачу, а ти мене ні». Може, старий чорт нас давно на мушці тримає. І наші молоді життя від його фантазії залежать.

… Прив'язавши коней, вони вибралися нагору і, зігнувшись, пішли навпростець до кар'єру. Хата єгеря Вороніна була звідси на відстані півсотні метрів. І вони добре бачили, як Іван Безпризорний, підкинувши гвинтівку, присів за огорожею, а Піддувайло піднявся на ґанок. Він недовго стукав у двері. Йому відчинила жінка в яскравому синьо-червоному фартусі. Він щось сказав їй, а потім вони сховалися в хаті. Невдовзі до хати зайшов Іван Безпризорний. Складалося враження, що Піддувайло покликав його, виглянувши у вікно.

Семен занепокоївся:

— Може, нечисто там! І допомога наша потрібна!

— Не діти вони. Знак подадуть. Вигуком чи пострілом.

— Знаку немає — все спокійно. Так я розумію?

— Правильно розумієш, Семене. Здається, старий хрін без бою здався. Чи дурня клеїть, ягням прикидається.

— Закуримо?

— Не гріх.

Вони не встигли закурити. З хати єгеря Вороніна вийшов Піддувайло. Покликав їх.

— Узяли? — запитав Кнут.

Піддувайло похитав головою:

— Утік. Стара, значить, дружина його бачила, що в ніч він подався. Зібрав харчів, рушницю, патронташ…

— Так, — підтвердила стара, — зібрався, як для великого обходу. Тільки сказав: не жди, а поспішай до дочки у Курганну.

Вона вимовляла слова без страху, але якось злісно, надсилу стримуючи себе.

— Складно дуже говориш, мати, — примружився Боря Кнут. — Наче молитву читаєш. А я скажу: обшукати спочатку будинок треба. Всі закутки, льохи, комори перевірити.

Обличчя старої не здригнулось і погляд не потьмянів. Вона продовжувала говорити швидко. І все так само — з озлобленням. Наче позбавлялася від ваги.

— Воля ваша! Бог свідок, правду кажу! І марудитися з обшуком вам не треба. Сама покажу. Склад тут є. Зі зброєю і припасами. На банду мій хазяїн працював, щоб йому, цариця небесна, шляху не було! Допоможіть мені гірку зрушити.

Гірка з посудом стояла в першій великій кімнаті, яка могла правити і за вітальню, і за передпокій, і за їдальню, і за залу. З цієї кімнати праворуч і ліворуч вело по двоє дверей. Таким чином, у будинку було п'ять кімнат. В одній з них, дё ніжно пахло гарними парфумами, Кнут побачив на зім'ятому ліжку зарубіжну книгу. Й дуже здивувався, хоча й не зрозумів, якою мовою вона написана.

— Чия? — запитав він. — Хто у вашому будинку по-буржуазному читає?

— Анастасія.

— Родичка?

— Сам велів називати її племінницею. Тільки ми ріднею полковникові Козякову не доводимося. Дочка вона його, — відповіла стара.

— Де ж тепер ховається ця Анастасія?

— Пішла. — Хазяйка подивилася на Борю так, що в нього мурашки на спині виступили.

Боря гвинтівку міцніше стиснув. Семенові Лобачову шепнув:

— Ти вийди, посидь біля будинку. А то раптом нас тут, наче кошенят, передавлять. Сумніваюся, що старий чорт далеко втік.

А в цей час Піддувайло й Безцризорний вовтузилися з гіркою. Вона була вмурована в підлогу. Закріплена, очевидно, на гвинтах. І хоча тріщала, але не рухалася.

— Під гіркою лаз до льоху, — наче сичала, говорила стара. — Він мене виганяв, як собаку, коли туди спускався. Та ба, вікна в будинку є.

— Секрет тут якийсь, — сказав Безпризорний.

— Полиці пробуйте. В полицях секрет, — підказала хазяйка.

Тоді Піддувайло звернув увагу, що ребро лівої полиці, другої знизу, замацане й що на полиці ніщо не стоїть. Він штовхнув полицю долонею, і весь лівий нижній відсік поповз у стіну. З чорної пащі льоху війнуло вогкістю.

Стара засвітила гасову лампу. Подала її Іванові Піддувайлу, який уже стояв на драбині, спустившись у льох більше ніж наполовину. Полум'я, вигнувшись, лизало скло, й кіптява піднімалася догори довгою, що розширювалася донизу, доріжкою.

Іван узяв лампу. Тримаючи її над головою, спустився в льох.

Спочатку він мовчав. Напевне, роздивлявся. Потім голосно сказав:

— Хлопці! Під нами ціле багатство.

Боря Кнут вигукнув:

— Іване, я до тебе!

Через кілька секунд він стояв поруч із Піддувайлом у низькому, але широкому льосі. Й рахував уголос:

— Три кулемети. Гвинтівок… Раз, два… Сімнадцять, вісімнадцять… Двадцять чотири гвинтівки. А це, звичайно, гранати. І в ящиках гранати.