Юрій Миколайович Авдєєнко - Очікування шторму

Жестикуляція вказівна. Постава пряма, голова відкинута назад. Волосся сиве. Міміка розвинута. При розмові часто закушує губу, піднімає брови. Голос — середній дискант, чистий.

Особливі прикмети: короткі вуса у формі щіточки, вузька, клиноподібна борода. Носить пенсне.

Нагадую, особливі прикмети збігаються з показаннями І. Н. Строкіна від 14 серпня 1926 р. (с. 11).

Не можна виключати, що невідомий зазнав бандитського нападу з боку І. Н. Строкіна. Оскільки заяви про пограбування не надходило, можна передбачити два варіанти: 1. Невідомий пограбований і вбитий; 2. Невідомий має підстави не повідомляти про пограбування.

Прошу приділити особливу увагу вдові осавула Кратова В. Г. Шатровій.

Боровицький»

8

У бурій темряві голосно загорланив півень. Крик різонув ніч навскоси, потонув у шумі ріки. Молодик висвітлював бруківку й стулки відчиненого вікна.

— Я ніколи не надіялася, що лихо буде обминати мене, — задумано промовила Вікторія. — Я самовпевнено вважала, що можу обминути його сама.

— Про це не варто жаліти, — відповів Каїров.

Вікторія перехопила його погляд, усміхнулася досадно:

— Я не жалію… Я не розумію. Нарешті, я не вірю в те, що людина безпорадна перед долею.

— Людина не живе сама по собі. Їй не дають цього робити інші, — із зумисною відчайдушністю пояснив Каїров.

— Тому що вона слаба, — повернулася до нього Вікторія.

— Слаба людина, сильна людина — це, звичайно, різні поняття. Але та й друга здатна виявити себе лише за певних обставин. Обставини ж рідко залежать од нас. Їх породжують причини. А наше бажання — всього лиш одна з причин.

Промайнула за вікном прольотка. Білі коні несли її галопом. Шарудіння шин і цокотіння копит були такі голосні, що заглушали голос річки. Річка затихла, ніби прислухалася.

— Це все зрозуміло, — здавленим голосом відповіла Вікторія. Вона сердилася. — Це все плаває на поверхні, як двічі по два — чотири. А якщо двічі по два — п'ять? Ти розумієш мене, Мірзо?

Мірзо не розумів.

— На тобі тягарем лежить твоє дворянське минуле, — пояснив він. — Ти хочеш дивитися на життя збоку, а відчувати себе в його гущі.

Вона подивилася на нього з цікавістю. Відвернулася, нічого не сказавши. Він також відвернувся, підставивши обличчя скупому світлу настільної лампи. Закінчив думку, можливо, переконуючи самого себе:

— Скільки два на два не множ, п'ять не вийде.

— Усе може вийти, Мірзо! — вперто відповіла вона. — Розумієш, усе-все…

— Що ти говориш?! — Каїров навіть почервонів од обурення.

— Життя, воно все-таки кругле, як м'яч.

Каїров примружив очі. Перекреслив обличчя рисочками, що з'єдналися біля перенісся.

— Це жіноча логіка кругла, як м'яч. А життя, воно форми не має. Воно від землі до землі.

— Фатум смерті! — схопилася Вікторія. Пройшла через кімнату. Зупинилася біля дзеркала. Поправила в кришталевій вазі, що мерехтіла, квіти, які Каїров подарував їй. Обернулась: — І ми ходимо під ним по землі, наче засуджені.

— Я розумію, — втомлено сказав Каїров, — це страшно. Але ж зробити нічого не можна.

Вона повернулася на диван. Узяла його долоню в свої долоні. Дивилася мудро й ніжно, наче він був маленький-маленький хлопчик.

— Говори, говори! — попросив він.

— Якщо зробити нічого не можна, тоді й нічого не можна вимагати. Ні порядності, ні відданості, ні вірності, ні ласки. Тоді батька ні за що судити. Яка різниця, де лежали ці коштовності — в Ермітажі чи в тумбі письмового столу?

— Коштовності — факт державної крадіжки, — заперечив Каїров.

— Украдені вони були не в Радянської держави, а у проклятого, загниваючого… Щодо Розумовського… Цей професійний убивця заслуговував смерті за будь-якого ладу…

— Але мене теж хотіли вбити, — нагадав Каїров.

— Отепер ми підійшли до головного! — зраділа вона. — Випадково в тебе не влучили, схибили. Тобто докладали зусиль, мали бажаний… Не вийшло. А людина ти гарна. І хочеш жити.

— Хочу, — признався Каїров.

— Тим більше… Отже, ти вживав і вживатимеш певних дій, щоб зберегти своє життя.

— Не тільки своє.

— Через професію. Те ж саме робить лікар. І ти, й він утручаєтесь у фатум, при цьому часом отримуючи перемоги. До речі, перемоги очевидні. Ліквідована банда, ліквідована холера… Але подумай, а хіба дроворуб не впливає на факт існування людини, забезпечуючи його теплом, селянин хлібом, кравець одягом?.. І так далі. Тому якщо доля і є, то їй з людиною теж нелегко доводиться… Ти вибач мені за довгі й нудні розмірковування, але я впевнена, що нас з тобою розділяє не стіна, а стіночка. Й через неї можна переступити…

9

З службової записки Каїрова:

«…23 червня, в четвер, о 19-й годині 20 хвилин, нами був затриманий громадянин Шатров Герман Петрович, чиї прикмети збігалися з останньою телефонограмою Донугро. Затримання відбулося в шашличній «Роздоріжжя», куди він на наше прохання був запрошений своєю дочкою громадянкою Шатровою В. Г. Дізнавшись про спосіб убивства Розумовського — Кузнецова, гр. Шатрова пізнала ніж, яким він був убитий, а також пізнала ніж, який 17 червня кидали в мене. Вона сказала, що батько її, гр. Шатров, уже багато років займається метанням ножів, для чого в підвалі будинку по вул. Луначарського обладнаний спеціальний тир.

Обшук у будинку гр. Шатрова підтвердив наявність тиру й ножів, але жодних інших доказів знайдено не було.

На питання, чому не було заяви про пограбування в 1926 році, гр. Шатров відповів, що його ніколи не грабували.

Тоді я сказав, що чаша в нас і нам усе відомо про вбивство поручика Шавло. Після цього гр. Шатров захвилювався. Нам стало ясно, що ми на правильному шляху.

Високу свідомість і громадянський обов'язок, незважаючи