Оршуля Фаріняк - Айхо, або Подорож до початку

кайдани холодним замком клацнули на руках, я зрозумів, яка чекає доля. Не раз на вулицях Сакарії я зустрічав цих нещасних. А тепер сам опинився серед них. О небеса! Як же далеко від мрії заніс Вітер Перемін!

Нас вели по вже знайомих вулицях, я озирався навколо, все ще сподіваючись раптом побачити Зуфара. Але чуда не сталося. Як худобу, підганяючи батогами, нас пригнали на базар. І вперше за цей час стало моторошно.

— Я привів ще одну партію, — сказав хижак кремезному чоловікові з дурнуватим виразом обличчя. — З тебе сто п’ятдесят агрів — і ми квити.

Я прислухався з наростаючим обуренням. Сто п’ятдесят агрів?! От така ціна чотирьох людських життів?! Якби ж не кайдани на руках, я б добряче всипав нелюдам. Згадав учорашню ніч і вестричів, яких, без сумніву, я накликав на Алакега. Та як це повторити, і гадки не мав.

— Думаю, сьогодні у тебе буде добрий заробіток! — сказав хижак товстуну і розпрощався.

Нас вишикували у шеренгу. Хто пручався і протестував, отримував порцію палиць по ребрах, серед «щасливчиків» опинився і я. Десь після восьмого удару палицею протестувати хотілося все менше, а вгризтися в горлянку здорованю все більше. Та власна безпорадність і приниження вбивали.

Несподівано світ завмер. У натовпі покупців і рабів я побачив Мію. Неймовірно! Я згадав про викупну мітку, яку віддав дівчині і зрадів, будучи впевненим, що Мія уже не рабиня, а вільна міщанка. Але що вона робить на базарі работорговців? Коли дівчина майже порівнялася зі мною, я побачив, що вона не сама, а йде поруч з багатою пані, яка зверхньо кидала погляди на всіх, а на рабів дивилась, як на звичайнісінький товар. У мене похолола кров. Чому Мія ще не вільна? Невже вона не віддала свою викупну мітку? Ніхто б не насмілився проігнорувати цей викуп. То чому ж Мія ще досі поруч із господинею?

Пані обирала раба. Коли дівчина випадково зупинилася поруч зі мною, я побачив, як округлились від здивування її темні очі. Здалось, що багряна шкіра Мії навіть трохи зблідла.

— Скільки ти хочеш за цього раба? — запитала пані здорованя, тицьнувши пальцем на юнака, який стояв поруч.

— П’ятдесят агрів, — відповів работорговець.

— О, це надто дорого за такого кволого раба.

— То обирайте сильніших, пані, але вони коштують шістдесят, — крізь щербаті зуби усміхався товстун.

Багатійка незадоволено фиркнула і швидко попрямувала вперед, байдуже минаючи. Невже вона зараз піде, а разом з нею і Мія? І я ніколи більше не побачу дівчину?

— Пані, пані! Купіть мене, я дуже хороший раб! Ви навіть не уявляєте, який я покірний та виконавчий! — у відчаї викрикував я, було байдуже, що принижуюсь і верзу повну нісенітницю.

Багатійка зупинилася, а я в черговий раз отримав палицею по плечах. А сам чекав, що Мія підтримає та чимось допоможе. Але дівчина і словом не обмовилась.

Пані байдуже глянула і зверхньо кинула щербатому товстуну:

— Фе! У цього работорговця тільки кволі і нікчемні раби, тут нема що робити. Ходімо! Ну, хутчіше! — з показним незадоволенням викрикнула багатійка до Мії.

— Мій друг до першої години чекає в порту біля корабля, що відправляється до Шанталії! Він має дізнатись, що я тут! — викрикнув я, стараючись не виказувати, кому саме адресував відчайдушне послання.

На мить Мія зупинилась, і я заспокоював себе, що вона все зрозуміла.

Не відчуваючи фізичного болю від чергового удару палицею, я, не відриваючи погляду, з болем в душі проводжав силует Мії, що дуже швидко розчинився в натовпі невільничого ринку. Я хотів назавжди закарбувати в пам’яті її прекрасний образ. І тільки зараз зрозумів, як важливо знати, що ця дівчина небайдужа до мене. Та дивна поведінка Мії не вселяла надії.

Розділ 41

Час тягнувся безкінечно довго. Під відкритим палючим сонцем, в гаморі людей, які постійно снували туди-сюди, я відчував себе покинутим долею напризволяще. Старався не втрачати надії, сподівався, що якимось чином виберусь звідси, але сонце, спрага, втома і смуток вбивали усі надії. Я постійно запевняв себе, що не можу потрапити в рабство. Краще загину, ніж стану рабом.

Вже перевалило за південь. Не давало спокою питання: чи змогла Мія знайти Зуфара і переказати йому, де я. Але якщо вона постійно біля господині, то як зможе це зробити? Хвилі відчаю накривали з головою, погрожуючи потопити.

Та раптом у натовпі людей я побачив знайомий силует.

— Я тут, Зуфаре! Я тут! — кричав щосили, не боячись отримати палицею по спині. Більше лякало те, що брат не помітить у цьому людському вулику.

Товариш одразу ж обернувся, помахав рукою і підбадьорливо усміхнувся. Його очі ніби говорили: «Все буде гаразд, Айхо! Не хвилюйся, я тебе витягну». І я вірив, вірив усім серцем, хоча і гадки не мав, як це можна зробити. Зуфар знову загубився. Даремне я виглядав — його ніде не було.

— Хто продає цього раба? — раптом почув знайомий голос брата.

— Ну я, а тобі що до того, обірванцю? — крізь щербаті зуби зневажливо відповів работорговець, запихаючи до рота ласий шматок печеної агуки. — Ти, може, хочеш його купити? — уже зареготав товстун, кепкуючи із Зуфара.

— О ні, шановний добродію, де вже мені, нікчемному слузі, — жалісливо та з глибокою пошаною відповів Зуфар, не звертаючи уваги на кпини. — Не я,