Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

си в`є. Гнізденце си в`є, біл камінь бере, Біл камінь бере, все на спід кладе, В серединоньку цвіт-калиноньку, Вершок виводить сріблом-золотом…

Пісню дівчата не довели до кінця: їх перервали чоловічі голоси, що немов запрошували на змагання:

А в полі море, А в тім морі — золотий камінь, А на тому камені — золота яблуня, А на тій яблуні — золоте гніздо, А в тім гнізді… 10

Йти було легко і приємно: здавалося, ліс сам розступається під ногами. Русана не здогадувалася, що так воно й було. Попереду дорогу розчищали полісуни, позаду — стерегли мавки.

Лишалося лише радіти легкій дорозі. І вона б раділа, якби ця дорога вела її додому, а не від нього; якби вона вертала, а не втікала; якби йшла до когось, а не від чогось. Дорогу осилить той, хто йде, казала вона собі, але це мало втішало.

Батько наказав не зупинятися. Сказав, що серце підкаже, куди йти. Але її серце вже давно стислося у грудку і бажало йти лише в одному напрямі — додому. Вона силилася знайти у своїй душі, розгледіти довкола якісь сліди, знаки, що провістили б про її мету, та погляд натикався лише на мовчазні дерева. Чулося шамотіння вітру вгорі, там же хиталися верхівки сосон.

Русана намагалась не думати про те, чому батько поспіхом вигнав її з дому, чому вона не може подолати себе і вернутись назад, чому має йти вперед, не знаючи напевне, куди.

Просто йшла, і ліс скінчився.

Русана підійшла до крайніх дерев, лягла в траву і придивилася. Посеред чистого поля стояв загін чорних вершників. Шестеро. Всі, крім старшого, у шкіряних личинах з прорізами для очей. Стояли так близько, що Русана змогла роздивитися малюнки на їхніх шкіряно-металевих обладунках.

Ворон і Собака. Ахруман і Чорнобог.

Вершники про щось розмовляли. Русана прислухалася.

— А що, гарно ми тоді розважилися? Га-га-га…

— Ану, цитьте! Пильнуйте малу! Те дівчисько десь у лісі, і колись із нього має вийти!

— Та чому саме сюди? Ліс же великий.

— Сторожа навколо всього лісу, телепню! І кожен мусить пильнувати, бо як пропустимо, то кінець усім!

— Та пожартували трохи…

— Один уже пожартував, коли відрубав клятому Бориславу голову! Тепер жартує у Наві! Туди ж хочете?!

Вершники замовкли і потупили погляди, а потім повернули до лісу.

Русану заціпило, нігті уп’ялися в долоні, і на траву впало кілька крапель крові. Вона щосили втискалася обличчям у траву, щоб задушити крик і стогін, щоб не видати себе плачем. А недобра сила штовхала зсередини, кричала: «Встань, кинься на них, бийся з ними, видряпай їм очі! Хай за все заплатять!» І Русана підвелася й зробила крок вперед. Потім ще один.

Вона не бачила, як перед тим скорчилися у страшних муках полісуни і мавки, як пригнобила їх до землі нестримна чорна сила, що соталася з чорних вершників. Вони скільки могли, тримали захист, скільки вистачило сил опиралися злу і ховали від нього Русанину душу, і не втримали. Лісові істоти гинули одна за одною, розчинялись у зеленій траві, входили у мовчазні дерева, пропадали у чорній землі — не могли вони витримати стільки зла, а останній полісун таки спромігся на крик: «Вернись! Не йди!»

Щось здригнулося в душі зільниці, коли вона почула той сповнений болю і відчаю крик. Обернулась і побачила, як земля ковтає зеленого бородатого дідка. Так загинув денний супровід зільниці. Крик, яким полісун зупинив Русану, почули Чорні Вершники.

11