Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

удару з-за рогу, безсонні ночі, слизький страх, що повзе по тілу і від якого німіють руки і ноги…

— Я не боюся…

— А я і не кажу про тебе!

Ще мить тому перед нею сидів усесильний відьмак, а зараз — втомлена людина, яка теж може боятися, яка може бути слабкою і зазнавати поразки.

— Скликай друзів! Час виступати!

Голос Добровіна став гучним і владним. Він знову став Великим Відьмаком. Саме таким його побачили Золота і Бось.

— Ахруман пішов у наступ. Ми маємо лиш один вихід — наступ у відповідь, — промовив Добровін.

Заговорив Бось:

— Так-то воно так! Але чого хоче Ахруман? Яка його мета? Чому він так напосівся на Рутенію? Чим вона йому загрожує? Що то за напади на міста Словунії? Навіщо?

— А сам як думаєш? — спитав Добровін.

— Я думаю, що у Ахрумана є план, який ми не можемо розгадати. У нього є мета, нам невідома. Не можна просто так перти на Ахрумана, тим паче, хто ми такі? Мурахи під його ногами!

— А ти що скажеш, зільник Золото?

— Я ніколи не уникав битви і не показував спини ворогам. Але я згоден із Босем — рано! Ми досі не зрозуміли, чого хоче Ворон. А лиш дізнавшись про мету, можна його зупинити. Крім того, я не певен у наших силах: нам ще треба багато вчитися!

— Так, ясно. Твоє слово, Рутеніє.

— Я швидко вчуся. Що ж до Ахруманової мети, то ми таки ходимо у пітьмі. Я багато думала, але щоразу, коли здається, що ось-ось натраплю на розгадку, опиняюсь перед безглуздим набором Ахруманових вчинків. Я знаю, що кожен із них продуманий до дрібниці, але ніяк не можу скласти цілісну картину. Чогось не вистачає. Чогось важливого. Це схоже на те, ніби у мене є купа перлів, але я не можу з них зробити намисто, бо не маю нитки, на яку б їх можна було нанизати.

— Гірше того, ми не маємо інструменту, щоб у цих перлах наробити дірок, — озвався Бось.

Добровін окинув поглядом друзів і вимовив:

— Те, що я почув, мені сподобалося. Що ж, пропоную ще раз обговорити всі наші пригоди, не оминувши жодної подробиці. І перш ніж розпочнемо, хочу оповісти вам те, про що здогадувався давно, і лиш нещодавно переконався. — Добровін спохмурнів.

— Кажи вже! — не витримав Бось.

— Пригадуєте, вас було кинуто до в’язниці, щойно ви переступили міську браму? Пригадуєте, я розповідав про напади на словунські міста? Пригадуєте, що так і не з’ясовано, хто відчинив браму лихові у наше місто? Пригадуєте, я казав, що відьмаків усе менше шанують люди і все більше подивляються на Богумир та Орію?

— Так, казав… Не тягни, ти з’ясував щось?

— Ворон уже багато років обплутує лиходійським павутинням нашу Словунію. Князівства переповнені його засланцями, які розпускають поголоси про добре життя Богумира і про слабість відьмаків Словунії. Поголос летить швидко, і його неможливо зупинити. Правда нікого не цікавить. Кожен бачить, що хтось живе краще, і певен у тому, що це за його рахунок. Так шириться ворожнеча. А коли ще й дати причину — відьмаків, злиднів, чугайстрів — на яку можна все звалити, то вважайте — справу зроблено. Такий народ уже завойовано без війни!

— Як це можливо? — спитала Рутенія.

— Я теж довго не міг зрозуміти, що коїться. Як проникають на нашу землю ворожі найманці і вивідники? Як вдалося Воронові накинути на всю Словунію сіть своїх шпигунів і посіпак? Без підтримки зсередини це неможливо.

— Хто? — спитав Золота.

— Я не міг у це повірити. Яр!

Запала тиша.

Рутенія розчула вдалині пісню. Співали на два голоси, і ті дівочі голоси долітали до відьми, вливалися у розколошкані словами Добровіна думки. Було дивно чути ніжну пісню після такого тяжкого звинувачення. Найвища в країні людина ступила на шлях зради! Ні, це ніяк не вкладалося в голові. Вони чекали на небезпеку ззовні, а вона ось, за спиною…

Стоїть яворець тонкий, високий, Тонкий, високий, в корінь глибокий. А в коріненьку чорні куноньки, А всередині ярі пчілоньки, А на вершечку сів соколенько. Сів соколенько, гнізденце