Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

такої (українців. — М. Л.) в природі не існує, українці — це частина російського народу, яка говорить на одному із діалектів російської мови» (Бахарев, 2001). Мабуть, просто не повірив би, упевнений в тому, що за такий тривалий проміжок часу російська історична наука в цій царині рухатиметься вперед, розвиватиметься, а не сповзе назад до казенного невігластва валуєвщини. Та, як бачимо, погвалтоване на догоду імперсько–шовіністичній ідеології життя здатне підносити й такі немислимі сюрпризи... ">[50]. Та й сам Бєлінський змушений був визнати (Сочинения... — 1896. — С, 359), що в «південній Русі», тобто в Україні, «й тепер ще так багато людського та благородного в сімейному побуті, де стосунки статей основані на коханні, а жінки користуються правами своєї статі; все це — протилежне північній Русі, де сімейні стосунки брутальні, жінка — вид домашньої худоби, а кохання — абсолютно стороння річ у шлюбі [а що ж не стороннє у такому шлюбі? — Вигода, зиск. Ще Т. Шевченко у своїх щоденникових записах (1979. — с. 182) відзначав це, як він пише, «жидівське начало в російській людині», яка «без посагу не може навіть покохати». — М. Л.)».

А відомий російський письменник XIX ст. М. Лєсков відзначав навіть певне «сибаритство» українського селянина (1990. — с. 9): «Він полюбляє спати в просі, йому необхідний клуб у корчмі, він “не поважає” одну горілку, а “потягує слив’янку та запіканку, яку й пан п’є”, його дівчина цілу зиму зображає собою свого роду прядивну Омфалу, а він зітхає коло її ніг. Вона пряде з комфортом не коло курної скалки, а коло вимоканої жидом свічки, котру приносить дівчині ввічливий парубок, і сам тут же сидить вечір коло ніг своєї Омфали. Це вже люди, яким доступна й потрібна душевна ніжність». Та й «великий російський письменник» М. Гоголь у своїх «матеріалах з російської історії» (1952. — с. 36) засвідчував, що «з слов’ян південні незрівнянно перевищували північ[них] цивілізацією, м’якістю й деякою витонченістю натури».

Про цю ж «протилежність» читаємо й у О. Герцена(1907. — с. 130): «Тільки ціле століття рабства змогло винищити все те (хвалити Бога, не все... — М. Л.), що було в цьому хороброму народі незалежного і поетичного. В ньому значно більше індивідуального розвитку, більше місцевих особливостей, ніжу нас. У нас жалюгідна форма без відмінності покриває все життя народу...»

То хто ж — «плем’я»!

11. Міф про справжніх «героїв» та підступних «зрадників»

У своєму природному намаганні остаточно скорити народи поневолених колоній будь–яка метрополія в межах широкопланового завдання знищення їхньої власної історії (в тому числі й шляхом її присвоєння) завжди вдається до тотальної дискредитації та поганьблення наявного пантеону національних героїв із одночасною заміною їх новоствореними постатями «справжніх героїв» — з–поміж осіб, що всіляко сприяли закріпленню панування метрополії.

Трішки перефразувавши чи, точніше, розширивши відомий вислів І. Дзюби, зазначимо, що й російська імперія у всіх її різновидах — від Московського царства і до СРСР — усіляко намагалася переконати українське суспільство у тому, ніби її, імперії, прислужники і, таким чином, зрадники українського народу — це герої, а справжні герої української нації, борці за її незалежність — то, мовляв, «зрадники» і «бандити». Зрештою, це стало важливою складовою міфологізації як історії України, так і історії російської імперії взагалі, причому якщо першу всіляко спотворювали, штучно пов’язуючи із «зрадниками», в ліпшому разі — замовчували, то остання, навпаки, всіляко «героїзувалася».

Саме тому, як уже зазначалося, в українській історіографії (а про російську — годі й думати!) практично не згадується про битву на Синій Воді, яка й справді «поклала початок визволенню Русі від монголо–татар». Та й про славнозвісну Конотопську битву — «один із центральних епізодів україно–російської війни 1658–1659 рр.» (Малий словник... — 1997. — с. 208) — ні півслова: ні у трьох виданнях «БСЗ», ні у двох «Української радянської енциклопедії». Навіть згадане академічне видання «Історії УРСР», розлого (т. 2. — с. 85) оповідаючи про перебіг подій «влітку 1659 р.» (від винищення гетьманської залоги в Переяславі, Ніжині та Чернігові й аж до масових виступів «проти зрадницької політики І. Виговського» селян, по більшості — чомусь білоруських, і козаків, від чого той, врешті–решт, «змушений був рятуватися в таборі польсько–шляхетських військ»), начисто випустило з виду таку собі «дрібничку»: розгром І. Виговським 28–29 червня «100–тисячного (за іншими джерелами — майже 150–тисячного. — М. Л.) російського війська та загонів відданого Москві наказного гетьмана І. Безпалого (від 19 квітня князь Трубецький намагався заволодіти Конотопом, який відважно боронив Г. Гуляницький, маючи під рукою, як зазначає Бантиш–Каменський, «не більше чотирьох тисяч» захисників! — М. Л.)... У бою загинуло близько 40 тис. царського війська, 15 тис. (у тому числі півсотні воєвод) потрапило в полон. Утрати військ гетьмана Виговського становили 4 тис. козаків і 6 тис. татар) (Малий словник... — 1997. — с. 208–209). І нічого тут губи копилити. Коли вже така кількість істориків — і так дружно! — про щось мовчить, чи то пак не пише — значить, його просто не було. І бути не могло!..

Таким робом деформувалася національна свідомість українців, глибоко закорінювалося відчуття власної меншовартості, а така ненависна імперії українськість успішно витіснялася культивованим малоросійством.

У минулому України знайдеться немало її синів, котрі уособлювали в собі обидві згадані іпостасі — залежно від того, з якого боку оцінювалися їх діяння. Ми обмежимося переважно одним із них, зате найбільш відомим не лише на російсько–українських, а й —унаслідок тривалої обробки громадськості Європи — на європейських теренах справжнім «титаном чорної справи», саму лише пам’ять про якого ще довгі століття після його смерті піддавали безугавному паплюженню і який, завдяки цим невпинним потугам імперських ідеологічних установ, у тому числі й церкву, посів у громадській свідомості — в усякому разі в межах Російської імперії — звичне і лиш йому