Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

містили в собі місцевого патріотизму». Звичайно, наголошує він, посилаючись на листування І. Срезневського зі своєю матір’ю, зокрема на лист від 7 липня 1829 року (на ту пору Срезневський був зовсім ще молодим хлопцем): його «не могли не приваблювати до себе поетичні думи, і мелодійні пісні, й малодосліджена, повна цікавості історія Малоросії, й багатство збереженої в народі живої старовини, однак він ставився до всього цього як спостерігач, дослідник, а не як патріот–українець».

Ба більше — при всіх своїх «місцевих захопленнях», зазначає інший дослідник творчості І. Срезневського професор Сумцов (1916. — с. 72–73): «Срезневський, однак, вважав себе чужою людиною для України». Називаючи своєю батьківщиною Великоросію, «говорив, що він “викоханий у чужій країні”». Ставлення Срезневського до української мови, вважає М. Сумцов, «було нарівні з його загальним ставленням до України: спочатку надмірне захоплення, затим байдужість і під кінець — майже неприязне ставлення». Щоправда, після довгих літ мовчання з тих пір, як у 30–х роках XIX ст. він «возвеличував лексичне багатство, мальовничість і мелодійність» української мови, у 1860 р. І. Срезневський знову «висловлює рішучу впевненість у праві й необхідності окремої української словесності і переконаний, що її майбутнє «сповнене надій».

Та вже у лекціях 1870 року його погляди щодо української мови «дуже змінюються», і він висловлює завваги про те, що хоча й «нема жодної потреби нищити чи припиняти писемність на місцевих наріччях», однак нема й «необхідностіробити цю писемність самостійною окремою літературою, належною нібито окремому народові». Причина такої зміни поглядів наразі невідома, однак, наголошував М. Сумцов, безпідставність таких засад просто «впадаєу вічі». Живе слово, певен Микола Федорович, «не може бути обмежене у своєму розвиткові», і «кожен живий народ має повне право на необмежений розвиток його мови й відчуває насущну необхідність у створенні самостійної літератури, як кращого засобу для оберігання та правильного розвитку своєї національної особистості».

Віддавали належне красі та чарівності нашої мови й видатні російські письменники. Так, на думку дослідників, «любив українську мову» і М. Булгаков. «Чи знав Булгаков українську мову? — цікавиться літературознавець Л. Яновська (Булгаков, 1989. — с. 15–16). — Літературну, письмову, книжну, може статися, й ні. У будь–якому разі, свідчень цьому нема. (Відзначу, однак, запис у щоденнику О. С. Булгаковой 25 червня 1937 року: “М. О. купив на Арбаті український словник”.) Та живу стихію усної народної мови, безумовно, і знав, і любив: це видно з величезної кількості та точності українізмів у “Білій гвардії”» — навіть попри те, що «українізми ці вціліли далеко не всі».

Та чи так–таки й «любив»! А як же тоді так переконливо зображена Булгаковим (там само. — с. 56–58) ненависть щодо цієї «проклятої мови», якої нібито «й на світі не існує», з боку головного героя О. Турбіна, який «за влаштування цієї миленької України» готовий був вішати і який на долю власне українського «елемента» відводив лише «п’ять відсотків», а решту — на «росіян»! Нічого дивного, однак, тут немає. Навпаки, дивно було б, якби автор зробив вигляд, що нічого подібного на теренах Російської імперії — та ще в ті трагічні для більшості часи — просто не існувало. Але то лише позиція героя роману Турбіна, який належав до такої соціальної верстви, в якій і раніше про те, «що діється... у тій справжній Україні, що за величиною більша від Франції, в котрій десятки мільйонів людей (ось це вже позиція самого автора. — М. Л.)... не знав ніхто». «Нічого не знали», наголошує Булгаков (там само. — с. 72), однак «ненавиділи всією душею». А щодо самого Михайла Опанасовича, то Л. Яновська зазначає, що «у автора в цьому його романі сторінки прози, чаклунським чином просякнуті мелодією української мови...»

Така ж ситуація і з іншою «проблемою»: ким слід вважати українців — народом чи «племенем»! Попри те, що й нині послідовники «племінної теорії» вперто дотримуються відомого постулату Бєлінського «сотоварищи», для багатьох, зокрема і для відомого російського історика В. Пассека, цього, за висловом О. Герцена, «мученика», що «всім серцем ненавидів самовладдя», це розв’язувалося дуже просто ще століття тому (Срезневський, 1893. — с. 383): «Хто перший із нас встановив зв’язки з європейськими державами? Хто зупинив згубну повінь перших татарських орд, змусив їх знову забратися у свої степи та так сильно, так полум’яно й розкішно оспівав битви з коновими половцями? Малоросіяни! Який народ без твердих і постійних кордонів, які могли б його захистити від войовничих сусідів, без неприступних гір, котрі могли б врятувати його незалежність, зумів бути страшним для своїх ворогів, встиг розвинути свою національність і зберегти її впродовж важких п’яти століть насильства татарського, литовського, польського? Який народ упродовж п’яти століть неволі, коли спопеляли його міста, піддавали мукам за відданість релігії, умів її зберегти і водночас не раз був грозою своїм гнобителям, навіть серед цих тортур будував училища для освіти юнацтва? Цим народом були малоросіяни!»

Чому ж не зробили цього великороси? Чому, як тонко підмітив К. Кавелін (1897. — с. 613), «помічають із зачудуванням, що у цього народу (російського. — М. Л.) нібито й нема історичної пам’яті, що найвеличніші події та епохи його історії нібито пронеслися над його головою непомітно, не залишивши майже жодних слідів у народних спогадах?» Та тому ж, чому, наприклад, як зазначав Костянтин Дмитрович, «великоруси не зберегли анінайменшого спогаду про Перуна», і «всі місцеві назви, всі мовні звороти, в яких згадується про Перуна, зустрічаються нині тільки у малоросіян та білорусів»: бо не з великоросами усе те відбувалося, позаяк «колонізація Великоросії» — а отже, й формування російського етносу — «почалися вже після» тих подій та епох (там само. — с. 607).

На цьому ж, до речі, в оперті на загальновизнані здобутки в царині мовознавства наголошував і відомий російський лінгвіст академік О. Шахматов (1913. — с. 19): «Ся доба гегемонії полуднево–руського племені в руській родині є блискучою сторінкою минулого життя українців»