Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

належне місце «уособлення зради та ієзуїтської підступності» (термінологія Л. Вишневського). І навіть за той довжелезний проміжок часу, що проминув з тих пір, нікому так і не вдалося не те що перейняти, а навіть серйозно похитнути той постамент незаперечної першості, на якому його встановив і незмінно утримував імперський офіціоз. Йтиметься про українського гетьмана Івана Мазепу.

Зі зрозумілих причин, ця трагічна і водночас велична постать нашої історії неоднозначно сприймалася навіть його сучасниками, а що вже казати про наступні покоління, зрослі на щедро обробленому імперськими ідеологами антиукраїнському ґрунті! Навіть такий блискучий і освічений дипломат та історик тієї доби, яким був надзвичайний посланник англійської корони при «московському дворі» Ч. Вітворт, знаючи, що гетьман Мазепа «користувався повною повагою та довірою царя», керував «квітучою провінцією», у якій «користався владою, що мало поступалася владі монарха», й нажив «великих скарбів», визнавав у своєму листі з Москви статс–секретареві Бойлю від 21 листопада 1708 p., що, «беручи все це до уваги, важко усвідомити, внаслідок чого або заради чого він у такому похилому віці зважився віддатися новому середовищу й новій діяльності» (Дипломатическая... — 1884. — с. 108).

А й справді, заради чого? Маючи все, про що тільки можна було бодай мріяти: владу, кошти, маєтки, повну довіру (попри численні доноси) і «прихильність» (найвищі нагороди, титул «князя України» і навіть виклопотаний Петром І у цісаря титул «Князя Св. Римської імперії») царя, палке (в такому віці!) кохання юної Кочубеївни, будучи мудрою людиною і блискучим політиком при величезному життєвому досвіді, і все ж — «зважився»! Тож і не дивно, що для багатьох, як, наприклад, для австрійського посла О. Плеєра, котрий один з перших написав про перехід Мазепи на бік шведів, повідомлення про те, що «престарий і білосивий, завжди щиро відданий цареві та його улюбленець, козацький вождь Мазепа перейшов до ворога» (Мацьків, 1995. — с. 89) — то була дійсно «несподівана вістка».

Та що вже дивуватися тому, що чужоземні спостерігачі були просто ошелешені таким вчинком «благополучного» можновладця й не розуміли [окрім хіба що російських істориків, для яких Мазепа був, як, скажімо, неодноразово наголошував Д. Бантиш–Каменський (1993. — с. 390–398), безсумнівно, «зрадник»] мотивів його вчинку, коли навіть такий відомий український патріот, як М. Костомаров, називає Мазепу «злощасним зрадником», ба, навіть «ворогом» (1918. — с. 456–479): «...за весь час двадцятилітнього гетьманства Мазепи в Україні проявилася ненависть до його підданних», а український народ нібито вважав його «чоловіком польського духу, ворогом закоренілих козацьких змагань до рівности і загальної свободи» [а от французький дипломат Жан Балюз писав про Мазепу (Січинський, 1992. — с. 123), що він, навпаки, «дуже поважаний у козацькій країні, де народ, загалом, свободолюбний і гордий, мало любить тих, що ним володіють. Привернув Мазепа козаків до себе твердою владою, великою воєнною відвагою»]. Цю «нелюбов» відомий історик і етнограф пояснював тим, що гетьман буцімто «виявляв польському королеві бажання прилучити Україну знов до Польщі». І це в той час, як «простий нарід», на думку М. Костомарова, «линув до монархічної влади», і то настільки, що «як тілько в Україні старшини стали б задумувати що–небудь в розлад з монархічною владою, можна було б надіятися, поспільство стане по стороні останній». Щоправда, далі він сам спростовує це, зазначаючи, що, лише «уступаючи тяжким обставинам», українець схиляв голову «то перед Ляхом, то перед Москалем, то перед Турком», однак «його заповітним бажанням було прогнати їх усіх від себе і жити дома на своїй волі».

А от сучасник тих подій англійський капітан Д. Перрі чомусь вважав (Мацьків, 1995. — с. 123), що, навпаки, згадане «поспільство» настільки було невдоволене московською владою, що не тільки козаки, а й «усе населення... було готове до повстання», хоча їй, владі, цілком вистачало нахабства й цинізму — вустами найкривавішого із російських царів у маніфесті за 6 листопада 1708 р. — просторікувати (Оглоблин, 1960. — с. 332), що, мовляв, «жодний народ під сонцем такими свободами і привілеями і легкістю похвалитися не може, як з нашої, царської величности, милості Малоросійській». І це написали в ту пору, коли на місці столичного Батурина, безжально — до ноги — винищеного з тієї ж царської «милості» 3 листопада (лише три дні тому!), ще не охолонув попіл моторошних згарищ, ще не засохла безвинна кров його нещасних мешканців...

Подиву гідне, що першим, хто виступив на захист Мазепи, став російський єзуїт отець Мартинов, який у своїй рецензії на монографію М. Костомарова «Мазепа и Мазепинцы», видрукуваній в 1884 р., зокрема, писав (Борщак, 1933. — с. 3): «Костомарів осуджує Мазепу без жалости й найкатегоричніше... Але чому властиво Костомарів думає, що Мазепа хотів піддатися Польщі, безсилля якої він знав йяка була ненависна українцям?.. Це був із боку Мазепи політичний хід (щоби краще заховати свою гру), дипломатичний підступ... Ні, подібно Богданові Хмельницькому, Мазепа в дійсності мав амбіцію зробити Україну незалежною державою і він вибрав для цього момент якнайсприятливіший... Союз із Швецією не представляв жодної небезпеки для політичної свободи України. Спроба Мазепи знищити всяке чужинецьке панування на Україні дійсна й щира».

Грушевський, не погоджуючись із Костомаровим (безперечно, це стосувалося й переконань останнього щодо «злиття» двох народностей, малоруської та великоруської, «у вищу національну єдність “русского народа”»), вважав його погляди «виразним пережитком старої історіографії» (1910. — с. 223). Але що стосується «зрадника» Мазепи, то й нова історіографія радянського періоду практично не змінила свого узвичаєного імперського ставлення до цієї історичної постаті, бо, як наголошує «Український Радянський Енциклопедичний Словник», виданий 1988 р. (себто в «епоху плюралізму і гласності»), лише «укр. бурж. націоналісти намагаються виправдати М[азепу] і зобразити його борцем за свободу України», а от «в укр. рад. історіографії... ці твердження», певна річ, «спростовуються».

Історіографія та вже почила в Бозі, та справа її й досі живе. Ось і автори об’ємної брошури (Анисимова..., без р. в. — с. 218), спираючись на невмирущі імперські підходи щодо висвітлювання історії України, знову накидають простодушному читачеві думку про те, що Мазепа нібито «був заклопотаний тільки своїми майновими справами і думав тільки про те, як би вигідніше продати Україну». Ще й намагаються звести цю мертвечину на ноги з допомогою... Шевченка: «Про це цілком однозначно розповідає Т. Г. Шевченко,