Сергій Вікторович Мирний - Чорнобильська комедія

Йде до вікна, відчиня його. Береться за віник, йде через коридор у «санблок» — намочити віник в брудній раковині умивальника.

Відкриває кран…

— Чорт забирай!

Нема води. Іржавий порожній виючий звук.

— Рр-р-рота-а-а — па-а-аадйом!

Сергій відкриває очі.

Годинник — до очей…

6.00.

Напружує волю — вставати…

…і раптом згадує — ВІН ВЖЕ НЕ В ТАБОРІ! І найсолодша посмішка спурхує на його обличчя!

Він лежить в одязі — все в тій же м’ятій картатій сорочці — на газетах, простелених на голому матраці Матрац — на підлозі, на підкладених газетах. На голій сітці ліжка поряд — стос чистої постільної білизни.

Під головою Сергія замість наволочки — теж лежить газета. Великий жирний заголовок — «ГЕРОЇ ЧОРНОБИЛЯ».

У «санблоці» Сергій крутить кран. Води нема. Лайнувшись, він робить «сухе умивання» — протирає очі.

Витягає з своєї дорожньої сумки чималий мішок захисного кольору.

Висипає з нього на темний полірований стіл…

…величезну купу білих прямокутників-листів.

Сортує їх — так само методично, як у Ленкімнаті папери на дози…

Море листів… Перетворюється у безліч стосів, стосиків й окремих листів… Нарешті — у кілька великих впорядкованих купок.

Вкладає крайній стос в польову офіцерську сумку. Кладе туди ж респіратор.

На виході ляскає себе по лобу — і викладає респіратор.

Йде рідним містом. Вирізняється із юрби своєю нетутешністю — цим схожий на корінного чорнобильця, що він його бачив колись на вулиці його рідного Чорнобиля. Цивільний одяг на ньому сидить, як чужий. Коротке вигоріле волосся, міцна засмага обличчя і кистей жилавих рук… Роззирається навкруг, як наче він вперше в цьому місті. Рука звично лежить на ремені польової сумки на боці.

Сергій розносить листи містом. Миготять вулиці, будинки, під’їзди…

Старі будови центру, одноповерховий «приватний сектор», новобудови — обшкрябані під’їзди, загиджені ліфти…

Кнопки найрізноманітніших дзвоників…

Відчиняються двері. За ними — обличчя людей, найдорожчих для розвідників, які зараз у БРДМах їдуть зоною в Чорнобилі…

…І звучать, звучать знайомі нам голоси з листів — «Дорога Люда! Дорогі тато і мама! Дорогі… Дорогі…» З листів, що дійшли-таки з Чорнобиля до цих найрідніших людей… Дійшли — бо їх донесли.

У «сан-блоці» ввечері Сергій відкриває кран…

Шипіння… Зразу стиха. Наче відходить душа умираючої води.

Не роздягаючись, Сергій падає спати — на матрац, застелений газетами «ГЕРОЇ ЧОРНОБИЛЯ».

Сергій пробує кран. Води нема. Робить ранкове умивання — вимушено сухе. Кладе в сумку останню теку листів. Перед дверима зупиняється, зосереджено згадує — не забув чогось? Бере зі столу за респіратор…

Радісно чортихнувшись, залишає його на місці.

…Два кавуни-велетні на столі.

Стіл — у центрі казарми, заповненої чоловіками. Це пересильний пункт; через нього пролягає дорога в Чорнобиль — і дорога з Чорнобиля: назад, додому.

Біля столу — повнокровний, міцний чолов’яга, схожий на сільського вчителя, що позбувся на якийсь час необхідності виглядати строго.

ПЕРШИЙ: Мужики, налітай! У кого ніж є великий?

ДРУГИЙ (з жалем): Та тобі ж самому нічо зараз не лишиться!

ПЕРШИЙ: їсти кавун самому?!

ТРЕТІЙ (сміється): Для цього діла потрібна кумпанія… Це як випити.

ДРУГИЙ: А чому кавунів два?

ПЕРШИЙ: Та хіба ж одним наїсися?

Чоловіки юрмляться коло столу — у розстебнутій формі, голі до пояса, у чоботях і босі, хтось ще в цивільному, хтось із засмаглим у Чорнобилі обличчям, а якийсь городянин ще зовсім блідий, — уминають за обидва вуха кавуни…

Червона, бризкаюча життєвим соком м’якоть спілого кавуна…

Голий до пояса Сергій з