Анатолій Заблоцький - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87

серед давно замовклих водограїв та затягнутих ряскою каналів, стояв стародавній мавританський палац. Я купив його. Колись палац був розкішний, і, щоб відновити його, потрібні були чималі кошти. Я коштів не шкодував. Палац засяяв колишньою пишнотою. По місту пішов поголос, що там, подалі від людських очей, лаштується таємний сераль, як у маврів, будинок мрій і сад насолод, казки Шехерезади… Що ж, теж пояснення, не гірше від іншого.

А я мріяв про Телемське абатство, про яке писав Рабле, чи фрагмент Утопії сера Томаса Мора, — школу, де навчатимуть тих, кому не до вподоби визнані університети, лікарню, де стануть лікувати тих, кому неспроможна допомогти ортодоксальна медицина, книгосховище, де можна збирати й зберігати те, що відкидає офіційна наука, яка слугує теології. Це початок. А далі — притулок для бідних, та й для всіх бажаючих. Ні, не безкоштовний харч для нероб, а можливість працювати, не перетворюючись у робоче бидло. Працювати щоб жити, а не жити, щоб працювати. Землеробство, скотарство, садівництво, ремісництво. Спільне господарство, спільний розподіл прибутків. Освіта, виховання. А потім і взагалі життя на нових засадах — розумних, гуманних, справедливих. Приклад для навколишнього світу. Спочатку найближчого. Потім…

Обранці, безстрашні й безкорисливі, здібні й талановиті, з дитинства виховані в добрі та прилучені до висот, знання, одержували б чудовий фізичний гарт і вміння володіти будь-якою зброєю — без цього поки що не можна в нашому похмурому світі. І стали б засновниками таких спілок в інших країнах, по всій Землі. Орден Любові, братерство Правди, спілка Людяності…

Божевільна ідея? Чому? Чим вона гірша від утечі в інші світи? Так, знадобиться багато часу. Мені не скуштувати плодів, не бачити квітів, але грунт під засів я встигну приготувати. А потім віддам світоч найдостойнішому з учнів своїх, а той — наступному… Важливо почати… Я почав.

На ринку, де берберійські пірати пропонували свій товар — невільників з цілого світу, мою увагу привернув незвичайний раб. Він сидів на помості під пекучим сонцем, підібгавши ноги, одягнений у туніку, що залишала оголеним праве плече. Гирява голова, незворушне обличчя кольору старого дерева, вузенькі очі, ріденька сива борідка. Ні, не це привернуло мою увагу — чи ж мало які раби трапляються на берберійських ринках. Я дивився на важенні кайдани на сухих, схожих на гілки руках і ногах. На худому, виснаженому тілі ці ланцюги мали недоладний і безглуздий вигляд.

Розпорядник торгу, шоколадно-засмаглий товстий пірат у багряно-фіолетовій чалмі, прицмокуючи язиком, запевняв мене, що без ланцюгів тут не обійтися, що цей старий, висхлий стручок голими руками поклав купу піратів — бійців хоч куди. Торговець віддавав старого за безцінь, вжитку з нього не було ніякого. Мовчки й непорушно сидів він годину за годиною, не відчуваючи болю, голоду, спраги, спеки, холоду. Я купив його.

Придбання виявилось набагато коштовнішим, ніж я думав. Тільки-но мені вдалося розтлумачити китайцю, який багато років тому, шукаючи знань, покинув Серединну Імперію, що віднині він — вільна людина, як довідався про цікаві речі. Блискучий офіцер імператорської гвардії, він зрікся військової кар’єри і в пошуках моральної досконалості пішов у монастир, а звідти — в світ, взявши собі за ім’я назву свого монастиря — Шаолінси. Мандрівний філософ і мудрець, він знав те, про що в Європі ще й гадки не мали. Для учнів моєї майбутньої школи його знання могли стати неоціненними. І не тільки в теорії.

Швидкий розвиток вогнепальної зброї призвів до того, що в Европі протягом буквально кількох поколінь були втрачені грізні таємниці рукопашного бою. А для мого нового товариша “божественне мистецтво” ната, цзю-еді, кунг-фу, цю-ань-шу були і зброєю, і ритуалом, і оздоровчими вправами, і мало не однією з підвалин його філософії. Чи можна було придумати кращого супутника на тому довгому й важкому шляху, який я собі обрав?

Це була перша моя знахідка, мабуть, тому я і згадую його частіше за інших. Інші… Італійський чернець-розстрига Діонісіо, послідовник Телезія та Піко делла Мірандолли, знавець творчості Петрарки, Бокаччо, Данте, мислитель з бунтівною душею й могутнім тілом, кошлатою головою сатира і суворим обличчям воїна. Математик і механік Гаспар, який народився в одному із швейцарських кантонів, завжди поглинутий своїми думками, худий, висотаний, аскетичний, у незмінному широкому сірому плащі, якому було більше років, ніж хазяїнові. Француз Рене, історіограф, поет, спадкоємець слави трубадурів Провансу та Лангедоку, що започаткували світську літературу Європи. Саксонець Гільдебранд, алхімік, який не знайшов філософського каменя, але впритул наблизився до відкриття законів побудови речовини з первинних елементів. Араб Алі, не дуже ревний послідовник Магомета, зате талановитий астроном. Дон Лючіліо, мій співвітчизник, лікар і анатом, що успадкував надбання античних, мавританських та іудейських медиків. Нарешті, Педро, старий вояка, колишній морський вовк, — він бував зі мною майже в усіх моїх мандрах і походах. З нього вийшов неперевершений економ, який охоче взяв на себе всі нудні, але необхідні господарчі справи.

З такими можна було починати! І початок був блискучим. Я радів, що завдяки мені багато людей одержать притулок, кусень хліба, можливість працювати від душі. Радів, що своїм учням вони передадуть не тільки знання, а й вогонь безкорисливого служіння істині.

Мої мрії втілювались у життя. Розпочалися заняття для перших студентів. Це були звичайні мандрівні студенти, не кращі й не гірші за інших — буйні, веселі, бешкетні, ненажери, п’яниці, шукачі любовних пригод… Та головне — жадібні до знань. Палац і сад, лабораторії і книгосховища виповнились голосами, сміхом, суперечками.

Так минув майже рік. Мешканці міста зрідка приходили до нас лікуватись, місцеві книжники — працювали в бібліотеці. Їм не відмовляли. Жебракам давали щедру милостиню, мандрівникам — притулок.

Якось заїхав архієпископ, я зустрів його шанобливо, показав і розповів йому все, чим можна було похвалитись. Офірував на його паству чималу суму. Викинуті гроші, бідні їх не побачать, та дарма. Він поїхав мовчки, хоча й не відмовив мені в пастирському благословенні.

Потім усі кудись зникли — і хворі, й цікаві, і мандрівники, і жебраки, і навіть люди архієпископа. Тиша — немов перед бурею. Мав би замислитись, та де там… Біци я не відчував, навіть коли від’їздив разом з Педро та Діонісіо до Кадиса. Там нібито мали розпродувати зібрання раритетних рукописів, серед яких, за чутками, були й рештки папірусів Александрійської бібліотеки, що їх колись палив халіф Омар. На нас чекало розчарування — папіруси виявилися фальшивими.

Вдома ми побачили жахливу картину. Дим від палаючого палацу піднімався в небо, а в дворах, у саду, біля фонтанів і басейнів лежали