Анатолій Заблоцький - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87

А от послухав вас і зрозумів, люди повинні лишатися людьми. Ганьба лікареві, що покинув хворого, ганьба вчителеві, що покинув дітей, і солдатові, що втік з поля бою.

— Це вже на заповіт схоже. А от ви особисто що тепер робитимете?

Я думав довго. Нарешті розтулив спечені вуста:

— Будьте ви прокляті! — прохрипів я. — І ви, і ті, хто стоїть за вами!

— Змилуйтесь! За що ви нас так? — здивовано глянув він на мене. — Адже все, вами почуте, правда. Невже краще бути сліпим?

— Краще, — переконано відповів я. — Набагато. Так, я шукав Істину і навіть зробив якийсь крок на цьому шляху. Може, зробив би ще, а може, й ні. В мене завжди був вибір, я міг втекти в обійми п’янких земних утіх, а далі нехай іде інший. А тепер вибору немає. Важкий тягар поклали ви на мої плечі, і шлях попереду — без кінця. Проклинати вас мені не слід. Але й дякувати нема за що.

Він знизав плечима. Підвівся, підійшов до стіни, клацнув важільцем і погасив свічки. Стелею побігли відблиски вогню. Вони то розгорялись, то пригасали. Те мерехтіння корилося якомусь складному ритму. В кімнаті загойдалися різнобарвні тіні — оранжеві, малинові, лілові, зелені… І в цьому миготливому світлі я побачив, що його обличчя — красиве, гладеньке, незворушно-спокійне — прорізали глибокі зморшки. Неначе хтось в одну мить поорав його. Мабуть, це було для нього важливо — подарувати нам планету.

Десь далеко народилася музика, вона наближалася, виповнювала кімнату. Вгадувалося в ній і завивання вітру, і шум прибою, і ще щось незбагненне, часом моторошне, часом ніжне й печальне. Так, то була музика — могутня і прекрасна. Ритм світла й звуку іноді збігався, іноді розходився, дивна мелодія чайкою летіла над безкраїм океаном, над зачарованим лісом, і була в тій мелодії щемлива надія та крижана печаль. Печалі більше. І в них там, за небесами, мабуть, не все гаразд.

Він сидів, стомлено схилившись на стіл, і були в його очах безнадія, і байдужість, і зовсім людський біль. Мені стало шкода його. Я легко торкнувся його плеча:

— Ну, не сумуйте. Може, не я, може, хтось. Бажаючі знайдуться.

— Тепер уже ні. Це була остання спроба, яку санкціонувала рада. Правда за мудрими з ради, не за нами. І стільки віків роботи, яка передавалася від покоління до покоління, — марно. А ідея була красива. Шкода. І зверталися ми до різних людей.

— Цікаво, до кого?

— Таємниця. Не всі вони лишили слід в історії, хоча були й такі. Ви ставите крапку на всьому. Пропозицій більше не буде. Ми визнаємо свою поразку і покидаємо Землю. Назавжди. А ви… Вашу долю я можу вгадати.

— Ви й це можете? Ну, звісно… Міжзоряні цигани. Ви ж цілим світам долю передрікаєте.

— Це легше зробити, ніж коли йдеться про окремого індивіда. Розв’яжіть торбу з піском: він висиплеться на землю — нема нічого легшого, ніж таке “пророцтво”. А де саме впаде конкретна піщинка? Але вгадати вашу долю не дуже складно. В євангелічних апокрифах є сюжет: коли була битва між темрявою і світлом, між сатаною і богом, білі ангели стояли за бога, чорні — за сатану. Але були й сірі, що так і не стали ні на чий бік. І коли битва минула, ними знехтувало небо, і пекло зреклося їх. Ось і ви станете таким ангелом. Жити в пеклі за законами пекла ви вже не зможете, від раю відмовилися самі. І доля запропонує вам широкий вибір між глибокою канавою для безпросипних п’яниць — у кращому разі, і високим багаттям для затятих єретиків — у гіршому.

— Навпаки…

— Що “навпаки”?

— Високе багаття краще, ніж глибока канава.

— Жартуєте? Що ж, тут вам може й пощастити — з багаттям. Що ж до іншого… Навряд чи ви ще щось зробите тут, на Землі. Ваш земний шлях скінчився, хоча це й не означає, що ви загинете завтра. Проте не думаю, що життя встигне вам дуже набриднути. Існування віднині буде виповнене для вас одним лише змістом — вижити. Це буде змагання з цілим світом. І ви його програєте.

— Ну що ж… Мабуть, так і буде. Але… Хто знає, яка саме піщинка переважить шальку терезів? Ви кажете, що я не використав останній шанс для частки землян, але хто скаже, чиє зусилля, чия кров, життя й доля буде останнім шансом для нашого світу?

— Без гніву, але з сумом прощаюся я з вами. І сум мій безмежний, бо нема чим мені допомогти вам. Хай щастить вам, я маю на увазі всіх.

Наші руки зустрілися в прощальному потиску.

Я ступив у темряву і не здивувався, опинившись зразу просто на галявині — такий уже це був замок. Мій кінь, нагодований і вичищений, зустрів мене радісним іржанням; поряд перебирав стрункими ногами сніжно-білий арабський скакун. Я зрозумів, що це дарунок. Видно, кінь йому вже не потрібен. Обернувшись, я побачив на тлі яскраво освітленого вікна високу чорну постать з прощально піднятою рукою.

Понад годину ніс мене кінь темною лісовою дорогою. Нараз сліпучо-біле пронизливе світло ніби штовхнуло мене в спину, висвітивши довкола кожну травинку. Я обернувся, прикривши рукою очі, і в напрямі замку побачив червону розпечену кулю, яка піднімалась у небо все швидше й швидше, доки геть не зникла.

Ураганний вітер, пригинаючи дерева, пронісся над лісом. І пронизливо заіржав білий кінь, вигнувши шию і дивлячись у небо, немов крикнув: “Прощай!”

Зникнення замку, притулку сатани, що зник, провалився разом зі своїм володарем просто в пекло (хоча багато хто бачив вогненну кулю, що піднімалася в небо, тобто в напрямку зовсім протилежному), справило велике враження на всіх, хто це бачив. І ще більше на тих, хто тихо спав і цього дива не бачив. Це вже як ведеться. А я зрозумів, що в моєму житті дива скінчились. Тихим, сумним і буденним стане тепер моє життя, зовсім нецікавим. Скінчились мої пригоди.

Мого повернення до міста, здавалось, ніхто не помітив. Церква втратила пильність, думав я. Де ж пак! Весь час я був під наглядом — пильним, невсипущим. А що мені якийсь час дозволяли його не помічати, то й це було передбачено. Я мав почуватись вільно, що й робив, — риба в ставку теж до якогось часу почуває себе вільною. Поки воду із ставка не випустять.

Я не думав про це, я продовжував суперечку з моїм космічним співрозмовником. Нічого не можна зробити? Можна, ще й як!

За містом, у здичавілому саду,