Едуард Шторх - Ловці мамутів

Твори чеського вченого-археолога й письменника Едуарда Шторха (1878–1956 рр.) користуються великою популярністю в багатьох країнах світу.
Знахідки доісторичних таборищ, розкопки могил, знаряддя праці, зброя та мистецькі витвори прадавніх людей стали основою для пригодницької книги про життя перших мешканців Землі — «Ловці мамутів». Книга «Ловці мамутів» витримала в Чехословаччині шістнадцять видань і перекладена на багато інших мов.

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

З чеської переклав АНДРІЙ ПАТРУС-КАРПАТСЬКИЙ

Малюнки чеського художника ЗДЕНЕКА БУРІАНА

Перекладено за виданням: Eduard Storch. Lovci mamutu. SNDK. Praha. 1957.

Вона любить сонце. Вся горнеться до нього. Найвищі гори її — на півночі, найкраща рівнина — на півдні. Посередині здіймається чарівний Крас; у ньому стугонять сталактитові печери, зяють глибокі провалля.

Всі води моравської країни стікають по схилах на південь. Лише на самому кордоні, де Крас уже не перешкоджає, річки зливаються в одну могутню течію. Крас поділяє Мораву на дві великі улоговини: в західній частині краю всі потоки збирає покривлена Дия, східна частина віддає свої води річці Мораві. А вже далеко на півдні обидві річки сходяться в заболоченій місцевості. Навіть сама прадавня назва «морава» означає «мочар».

Остання велика дуга могутньої Диї обмиває вапнякові Павловські гори, гребінь яких стрімко пнеться вгору над навколишньою низиною. На березі Диї, під Павловськими горами, є хутір Нижня Вестониця, відомий тепер цілому світу. Лежить він на грубому шарі жовтої глини. В тамтешній цегельні 1924 року знайдено багато кісток прадавніх звірів, здебільшого мамутових, а також чимало уламків кресального каменю — кременю. Ця знахідка свідчить, що під Павловськими горами, на березі річки, колись було величезне стійбище первісних людей-мисливців, може, найбільше в світі.

Сонце звисає над найвищою вершиною Павловського гірського хребта й купає свої лагідні теплі промені в мерехтливих водах просторої рівнини.

Важко сказати, куди звивається течія Диї. Втричі могутніша, ніж тепер, вона петляє краєм, розпадається на рукави, зливається з озерцями та затоками й тече серед зарослих мочарів. Отож інколи важко розрізнити, де в зеленкуватих заростях вода, а де суха земля.

Їглавка та Свратка сплітаються розгалуженими рукавами на безмежній рівнині, й навіть не скажеш, де, власне, вливаються вони в Дию. Хмари комарів та мух рояться над болотистою низиною й нещадно кусають тварин і людей, які проходять цим широким краєм. Хто може, втікає від мошви в ліси та на пагорби, де все ж таки її не так багато.

Ось на горбі між Диєю та гірським пасмом грається ватага голих дітей. Повіває свіжий вітрець і розганяє настирливих комарів та кусючих мух. Хвилину тому хлопчики прогнали дівчаток, загрожуючи їм камінням. Не бажали гратися з ними. Бо ж з хлопців колись будуть ловці, борці з ведмедями, мамутами й носорогами. Хіба ж їм личить принижувати себе грою з дівчиськами, котрі мнуть шкури! Хлопці завжди мають зверхність, навіть коли вони ще такі маленькі, що не можуть і лука напнути.

Проте в розпалі гри діти забули про спадкоємну зневагу хлопців до дівчат і вкупі весело граються в схованку. Однаково спритні, однаково бігають, стрибають і лазять по деревах. Навіть малеча тримається гідно й не хоче відставати. Ось один малюк щойно впав між кам’яними брилами: з плеча й чола йому тече кров. Ба й коліно забив — воно починає швидко синіти. Хлопчик підвівся, очі повні сліз, скривився від болю. Інші хлопці відразу підбігли до нього, чекають, коли малюк заплаче, щоб тут же посміятись з нього. Але поранений витер брудною рукою очі, шморгнув носом і навіть намагається всміхнутися.

Зневага друзів дошкуляє дужче, ніж голод і мороз, вона нестерпна, як вогонь. Хлоп’я перемагає біль і вимушено всміхається. В серці йому вже вкорінився мисливський закон, успадкований від предків: той ні на що не здатний, хто піддається слабостям тіла. Такого зневажають, бо він — тягар для всього племені в нелегкій боротьбі за життя.

Дітям не вдалося посміятися з бідолахи. Жучок — хоробрий хлопець, хоча й на дерево ще вилізти не може, й каменем далеко не кине. А от зараз він заслужив похвалу. Всі хлопці дружно заревли поведмедячи:

— Гу-р-ра! Гу-р-ра! Гу-р-ра!

Хлоп’я сприйняло це як належне й забуло про біль. Трохи кульгаючи, знову почало гратися.

Дівчатка сполохали зграю куріпок. Всі діти стежать, куди пташки сядуть.

Меткий хлопчина, років дванадцяти, шию якого прикрашає шнурок з кістками, показує рукою вгору…

В ясній синяві над Нижньою Вестоницею ширяє хижак. Він опускається, майже не змахуючи крильми.

Куріпки ще не поховались, як величезний птах каменем кинувся на них і зник у гущавині. Зозуля не встигла б тричі закувати, а хижак уже полинув у височінь, тримаючи в пазурах куріпку. Полетів з нею кудись на гірський гребінь, поволі зникаючи в далечині.

— Яструб!.. Молодий! — вигукнув хлопець із шнурком і махнув рукою в напрямку Павловських гір.

Голос його звучав грубо. Хлопцеві важко було говорити. Свої слова він доповнював рухами, бо тоді всі ще розмовляли більше руками й на мигах.

— Копчеме, ловити куріпки! — покликав хлопця його друг і подався туди, де поховалися пташки.

Копчем на знак згоди заквичав і побіг за своїм найкращим приятелем, завжди веселим Вивірчаком. Ще двоє хлопців